закликала місяць, сонце та вітер, котрий чеше гори, привітати милого; і Штефан тільки хитав головою; аби привітати його не конче кликати місяць, і під його ногами не росли троянди. То що ж то було?
І знову якось вона заспівала тужну пісню про коханого, а коли Штефан глипнув на неї з-під лоба не надто вдоволено, запитала:
– Хіба тобі не подобається пісня?
– Мені не подобається, – була відповідь.
Цей Штефан швендяв по селі, мов сновида, кожний радо вступався йому з дороги, бо надто вже близько брав він усе собі до серця. А коли якось його дружина скрикнула уві сні, він одразу ж нахилився до неї, сподіваючись, що вона якимось словом зрадить себе. Вона лежала на спині, і її груди, здіймаючись та опускаючись, були схожі на біле шумовиння на гребені хвилі. Вона важко дихала. Урешті промовила: «Я кохаю тебе. Ходи до мене, мій друже!». А коли Штефан нахилився над нею, обвила його шию руками й зітхнула: «Довбуше! Соколе мій!» і поцілувала Штефана, та поцілунок той був, наче укус гадюки. Тепер Штефан знав усе. Він тихо вийшов надвір і гірко заплакав.
Дзвінка пишалася, мов пава, бо хоробрий Довбуш, перед яким тремтів увесь світ, скидав і одягав їй червоні черевички, – тепер у неї були червоні черевички, мов у якоїсь графині. Вона кохала Довбуша, але вона була жінкою. Їй шкода було Штефана. Якось, коли Довбуш подався зі своїми товаришами геть з її господи, вона бачила, як Штефан стиснув кулаки й крикнув йому навздогін: «А щоб тебе понесло горами, а кості твої розкидало серед скель!».
Однієї суботи вона заходилася коло Штефана, помила йому голову, зачесала кучері. Штефан не пручався, все дозволив робити із собою, сидів, мов вирізьблений з дерева ідол, мов дерев’яний кльоцок. Може, він оживе, якщо його скубнути за волосся, подумала собі Дзвінка, й шарпнула гребенем. Штефан, наче й не чув.
– Я смикнула за волосся, – мовила вона. – Тобі заболіло?
– Та що мені там волосся, якщо мені рвуть серце із грудей!
– Хто ж тобі рве серце?
– Ти!
– Та що ти кажеш, любчику! Як я можу тобі таке робити?
– Ти мені невірна, жінко!
– З ким же я тобі зраджую?
– З Довбушем. Чи, може, гадаєш, я сліпий?
– Та що ти верзеш! – вигукнула гордовита жінка розлючено, бо їй залежало на власній честі. – Може, тобі присягнути?
– Присягнися, якщо можеш!
– Присягаюся, що я тобі вірна, чоловіче!
– Присягнися на своїй душі, а не на камені! – крикнув Штефан і висмикнув камінь їй з-за пояса[17]
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек,
Якщо гуцул або гуцулка хочуть дати неправдиву присягу, вони ховають за пояс камінь і подумки клянуться на камінь, віруючи, що так рятують свою душу від прокляття.
