гаразд… хай буде диякон. Так.
– Я не розумію, чадо…
– Перепрошую, а ви тут давно?
– В храмі? Зранку, власне.
– Та ні, не сьогодні, а загалом… Років одинадцять-дванадцять тому…
– О-о-о, та на той час я ще в семінарії навчався.
– Точно! Мама мені саме так і сказала: це семінарист.
– Мама?.. Наскільки я зрозумів, це про твою матір йдеться, чадо?
– Про мою. Агатою її звуть. Але це тут ні до чого. Просто мама тоді в храм цей заїхала свічку поставити, я з нею разом був. І я вас пам’ятаю. Оце…
І Спартак обережно вказав на ліву щоку диякона та додав коротко:
– Родимка тут у вас.
– Гм-м-м… Ач, куди загилив, – мугикнув той. – Хтозна, що там було дванадцять років тому… Навіщо тобі в минулому порпатися? Я тебе, чадо, про теперішнє запитую: про що ти зараз дізнатися хочеш? Не дванадцять років тому й не десять, а зараз.
Ці слова так ідеально відповідали думкам Спартака, що він не втримався й запитав відверто:
– Минуле не дає мені спокою, батюшко, бо ще раніше – цілих… м-м-м… вісімнадцять років тут, у Києві на Куренівці, сталася жахлива трагедія. На людей зійшов сель, було багато загиблих.
– Що-о-о?! – диякон помітно здригнувся й чомусь мимовільно озирнувся навсібіч. – Ти мене ще більше здивував, чадо. То стверджуєш, нібито пам’ятаєш мене через родимку на щоці, а тепер заводиш мову про загиблих на Куренівці. Ти тоді, мабуть…
– На той час я ще навіть не народився.
– Отож яке тобі діло до цих подій?
– Розумієте, батюшко… Тоді мій дідусь Самсон мало не загинув, – підліток кивнув на зображення Страшного суду й пояснив: – Отож і розпитую кого тільки можна про той сель. І зараз також на фреску дивився, дивився, а тут ви підійшли. Отож я й вирішив: якщо вас тут, у соборі цьому, колись давно бачив, раптом ви і про Куренівську трагедію щось знаєте? Бо люди бояться про неї говорити… але ж раптом?..
– Ти дідуся свого любиш, мабуть?
– Так, люблю. Себто любив… бо він давно вже помер.
– Це не має значення, чадо. Оскільки ти живий, то любиш. Любиш, доки живеш. Живеш з любов’ю до свого дідуся. Так, чадо?
– Так, батюшко.
– А ти хрещений?
– Ні. Але хіба нехрещені любити не можуть?
– Гм-гм-м… Можуть, звісно. Любов, чадо, це Боже почуття, любов’ю наділене кожне людське серце…
Диякон трохи помовчав і додав:
– Гаразд. Поки що вийди на вулицю і зачекай хвилин двадцять. У мене тут ще деякі справи є, але як розберуся з усіма, тоді й поговоримо.
– То невже ви розповісте?..
Спартак не наважувався повірити, що так несподівано відшукав п’ятого свідка. Бо якщо так… тоді це точно недарма! Це знак долі!..
– Сказав же, що поговоримо, тож поговоримо, – завірив диякон і додав: – Того понеділка, коли на Куренівку зійшов сель, я був у Кирилівській церкві, як-от ти
