до проблем батька… Та несподівано прийшло ще одне повідомлення: «Юлю, тато хоче полетіти у Москву. Він хоче, щоб ти летіла з ним». В цей момент серце Юлі сповнилося несамовитим гнівом, вона скрикнула і скочила з крісла.
– Ви маєте якісь заперечення? Чи хочете щось доповнити? – звернувся до неї професор.
Юля спочатку заніміла, але гнів розривав її тіло і вона просто була на межі емоційного вибуху.
– Що ви несете! Ви ще скажіть, що Ісус Христос українець! Або що Атлантида була в Україні! – несподівано для себе, роздратовано і з ноткою сарказму в голосі вигукнула Юля.
Аудиторія завмерла від несподіванки. Така поведінка будь-якого студента мала б негативну реакцію викладача, і той, у кращому випадку попросив би його вийти з аудиторії. У гіршому ж такий студент мав би проблеми під час сесії. Тому усі перебували в очікуванні, чим закінчиться несподіваний емоційний виклик, кинутий професору студенткою, яка відверто ігнорувала навчання в університеті. Це був початок справжнього конфлікту…
Іван Андрійович взяв зі столу окуляри, повільно одягнув їх і глянув цікавим поглядом на незнайому студентку.
– Як ваше прізвище, панянко? – на галицький манір запитав Іван Андрійович спокійно дівчину.
– Та яка вам різниця! – різко відрізала Юля.
– Ну, різниця є, – спокійно відповів професор. – Знаєте, я багато чого бачив і чув у цих стінах. Але такі заяви – вперше. Ви маєте якісь аргументовані заперечення щодо мого повідомлення?
Юля злякалася. Її гнів кудись зник. Вона відчула себе самотньою і беззахисною. Очі усіх студентів вп’ялися в неї, як тисячі вогників, що нещадно кололи її своїм жаром. Юля розгубилася… і вже без агресії відповіла:
– Скільки можна робити із Малоросії «пуп землі»? Це ж неправда! Вся історія уже давно написана і вона усім давно відома, – уже не так роздратовано сказала дівчина.
– Дуже смілива заява, – спокійно промовив Іван Андрійович, – знаєте, чарівна незнайомко, ви мене остаточно спантеличили. І я, порушуючи всі університетські традиції, готовий довести вам протилежне.
Голос професора Войцеховського звучав якось загадково. Аудиторія затихла остаточно. Юля не відчувала не те що землі під ногами, але й власного тіла. Спокійний голос професора не обіцяв їй нічого поганого. Небезпека минула. Дівчина поступово заспокоювалася. Вона була заскочена спокоєм і повагою професора, а тому в її свідомості промайнула навіть якась зацікавленість. Чи не вперше Юля спробувала уважно його розглянути.
Це був чоловік середнього зросту у доволі респектабельному костюмі. Його обличчя мало правильну форму, а волосся було темним, хоч і досить рясно посрібленим сивиною. Іван Андрійович виглядав доволі рухливим і життєрадісним. Його очі були допитливі і сяяли якоюсь енергією зацікавленості і натхнення.
Потім вона окинула поглядом аудиторію. Там сиділи абсолютно різні, дивні молоді люди, які чомусь з непідробною
