своєю версією вчених з National Geographic, і це було круто!
Іван Андрійович завжди з болем говорив, що світовій науці байдуже до України. Вчені сформували собі картину світу і дотримувалися цієї догми, незважаючи ані на нові відкриття, ані на нові беззаперечні докази, ані на можливості нових технологій у вивченні минулого. Складалося враження, що більш могутні країни спочатку написали її під себе, а потім нікого не підпускали до її зміни. І хоча написана історія не завжди правдиво відображала минуле, усе нове в історії чи археології, що могло порушити досягнуту вченими історичну константу, відкидалося і заперечувалося. Але Іван Андрійович не здавався! Ще раніше він почав видавати туристичні путівники, адже був переконаний: якщо Україна не цікава світовій науці зараз, то вона стане цікавою тоді, коли звичайні мандрівники і туристи дізнаватимуться про неї більше, саме тоді усі зможуть гідно оцінити історичне минуле нашої батьківщини.
У цих путівниках Іван Андрійович розмістив хронологічну таблицю, яка давала змогу зіставити події на території сучасної України з ключовими подіями у світі. Так, читач міг зрозуміти, що коли у 1037 році у Києві було побудовано Софіївський собор, то, для прикладу, на Британських островах король Гарольд І об’єднав під своєю владою всю Англію. І в цей же рік помирає відомий арабський лікар і філософ Ібн Сіна (Авіценна). Такими паралелями Іван Андрійович намагався включити історичні події, які відбувалися на території сучасної України, у контекст світової історії хоча б на публіцистичному рівні. Та цього, звичайно, не знала ні Юля, ні інші студенти…
Професор щось шукав у своєму комп’ютері. І поки він розмірковував, з чого почати, щоб встигнути до кінця заняття донести свою версію вимогливим «суддям», студенти пошепки обговорювали шанси на успіх у студентки й у професора. Незабаром аудиторія вже нагадувала справжній бджолиний вулик і просто «гула». У своїх здогадках студенти розділилися на три групи: скептиків, які не вірили в успіх професора, оптимістів, які були впевнені, що професор буде переконливий, і тих, хто не міг віддати перевагу жодній із сторін. Вони вагалися від наведених аргументів, і схилялися то до одних, то до інших.
Тільки Юля і Нестор виділялися з цього різнородного багатоголосого хору. Юля намагалася насолодитися моментом слави й уваги, а Нестор насолоджувався Юлею. Дівчину опанували дивні почуття, хоча в принципі вона нічого й не відчувала, і витала десь між столом і стелею. Вона навіть не реагувала на есемески, які розривали її телефон, і їй уже було байдуже, чим закінчиться ця суперечка. Вона не знала, що на неї чекає, як вона має на це реагувати, і просто літала в думках…
Нестор невідривно дивився на Юлю. Спершу він хвилювався за неї, тепер – милувався. Нестор не розумів, де він, що тут робить і взагалі, чому усі дивляться на Юлю. Серце гучно гримало, в голові паморочилося… Він почав ревнувати увесь світ до неї: єдиної і найчарівнішої, кароокої і блідолицьої, гордої і беззахисної…
