плані: Нарцис ревно наполягав на внесенні певних змін у викладання, переконливо обґрунтовуючи їх; але отець Лоренц, схоже, через ревнощі, не хотів з цим погоджуватися, так що після кожного нового обговорення наставали дні прикрого мовчання й невдоволення, доки Нарцис, переконаний у своїй правоті, не зачіпав це питання ще раз. Зрештою отець Лоренц сказав трохи ображено:
– Нарцисе, давай покладемо край цій суперечці. Ти ж знаєш, що вирішувати мені, а не тобі, ти – не мій колега, а мій помічник і повинен мені підкорятися. Але оскільки це питання видається тобі таким важливим і оскільки я маю перевагу порівняно з тобою у посаді, але не в знаннях і талантах, я не хочу приймати рішення самостійно, ми попросимо зробити це нашого отця настоятеля.
Так вони й зробили, а настоятель Даніель терпляче і приязно вислухав суперечку обох учених про їхнє розуміння викладання граматики. Коли вони детально обґрунтували свої думки, старий, похитавши злегка сивою головою, радісно поглянув на них і сказав:
– Любі брати, ви ж не думаєте, що я розуміюся на цьому так само добре, як ви. Це похвально, що Нарцис так переймається школою і прагне вдосконалити навчальний план. Але якщо його начальник дотримується іншої думки, то Нарцисові належить мовчати й підкорятися, бо будь-які вдосконалення навчання нічого не варті, якщо через них порушується порядок і послух у цій обителі. Я картаю Нарциса за те, що він не вміє поступатися. А вам обом, молодим вченим, бажаю, щоб вам ніколи не бракувало зверхників, дурніших за вас; немає нічого ліпшого від зарозумілості. – З цим доброзичливим жартом він їх і відпустив. Проте він аж ніяк не забув протягом наступних днів простежити, чи вчителі зуміли знову порозумітися.
І ось сталося так, що в монастирі, який бачив безліч облич, з’явилося нове лице, яке не належало до тих, що швидко забуваються. Це був хлопець, якого батько записав заздалегідь і який прибув одного весняного дня, щоб навчатися у монастирській школі. Біля каштанового дерева юнак і його батько прив’язали своїх коней, а з воріт назустріч їм вийшов сторож.
Хлопчик подивився на ще по-зимовому оголене дерево.
– Такого дерева, – сказав він, – я ще ніколи не бачив. Красиве, дивовижне дерево! Хотів би я знати, як воно називається.
Батько, чоловік старшого віку, із заклопотаним і трохи роздратованим обличчям, не зважав на слова юнака. Зате сторож, якому хлопець відразу сподобався, відповів йому. Хлопець люб’язно подякував, простягнувши руку, й сказав:
– Мене звати Ґольдмунд, я ходитиму тут до школи.
Лагідно всміхнувшись, чоловік пішов попереду прибульців через ворота, широкими сходами вгору, а Ґольдмунд зайшов до монастиря без будь-якого страху, з почуттям, що вже може стати другом двом створінням, яких щойно зустрів: дереву і сторожеві. Прибулих прийняв отець завідувач школи, а надвечір ще й особисто абат. В обох місцях батько, імперський чиновник, представив свого сина Ґольдмунда і був запрошений якийсь час побути гостем обителі. Втім він скористався гостинністю
