називав мене Стаббінс, замість Томмі або дорогий юначе (я так ненавидів, коли мене називали дорогим юнаком!). А цей чоловік, схоже, з самого початку почав ставитися до мене так, наче я був його дорослим другом. І коли він запросив мене залишитися й повечеряти із ним, я був страшенно гордим і щасливим. Та раптом я згадав, що не попередив маму, що прийду пізніше. Тому з великою прикрістю відповів:
– Дуже вам дякую, я б із радістю залишився, та боюся, що моя мама почне непокоїтися і думати, куди це я подівся, якщо я не повернуся вчасно.
– Ох, але ж, дорогий Стаббінсе, – зауважив Лікар, підкидаючи ще одне поліно в багаття, – твій одяг іще не висох. Ти все одно мусиш чекати, правда ж? А поки його можна буде одягати, ми встигнемо вже й приготувати вечерю, і з’їсти. Ти не бачив, куди я поклав свою сумку?
– Гадаю, вона все ще у передпокої, – сказав я. – Піду подивлюся.
Я знайшов саквояж біля вхідних дверей. Він був зроблений зі шкіри і виглядав дуже-дуже старим. Одна з його защіпок зламалася, тож він був перев’язаній посередині шматком шнура.
– Спасибі тобі, – подякував Лікар, коли я приніс йому саквояж.
– У ньому що, були всі ваші речі, які ви взяли з собою у подорож? – запитав я.
– Так, – відказав Лікар, розв’язуючи шнур. – Я не вважаю, що потрібно багато багажу. Це така морока. Життя занадто коротке, аби перейматися такими дурницями. І в цьому справді немає жодної необхідності, повір мені. Ти не знаєш, куди я подів ці сосиски?
Лікар копирсався в нутрощах саквояжа. Спочатку він дістав паляницю свіжого хліба. Потім з’явилася скляна банка з незвичайною металевою покришкою зверху. Він потримав її проти світла вельми обережно перед тим, як поставити на стіл, і я помітив, що всередині плаває якесь дивне морське створіння. І нарешті Лікар витягнув фунт сосисок.
– А тепер, – промовив він, – усе, що нам треба, це сковорода.
Ми зайшли на кухню, де на стінах висіли глечики та пательні. Лікар зняв сковороду для засмажки. Всередині вона виявилася досить заіржавілою.
– Боже мій, ти тільки подивися на це! – скрикнув він. – Оце найгірше, коли так довго не буваєш удома. Тварини молодці й утримують будинок на диво чистим, у межах своїх можливостей, зрозуміло. Чап-Чап це просто скарб, а не домогосподарка. Однак у деяких речах вони, безперечно, не можуть дати раду. Проте не переймайся, ми хутко її відчистимо. Отам унизу під раковиною ти знайдеш дрібний пісок, Стаббінсе. Подай-но його сюди, будь ласка.
За кілька хвилин наша пательня вже блищала й сяяла, сосиски поставили смажитися на кухонний вогонь, а апетитний аромат поширювався по всій будівлі.
Поки Лікар був зайнятий приготуванням вечері, я пішов ще раз поглянути на чудернацьку маленьку істоту, що плавала у скляному слоїку.
– Що це за тварина? – поцікавився я.
– О, це, – сказав Лікар, повертаючись до мене, – це Віф-Ваф. Його повне ім’я – hippocampus pippitopitus. Але тубільці називають його просто Віф-Ваф, це по тому, як він
