поводилися менш виховано, аніж діти Джоан. У Міллі дітей було двоє: одинадцятирічний Ендрю та дев’ятирічна Еліс, а в Джоани – троє: десятилітній Джек, восьмирічна Френсі та шестирічна Руф. Всі вони по-різному подобалися Розі, можливо, окрім Ендрю, який, схоже, був надто грубий та забіякуватий, і йому часто влітало від Міллі за те, що він бив свою маленьку сестричку. Але найбільше Роза полюбила Френсі, так, це була однозначно Френсі, вона просто не могла не полюбити її, бо дівчинка була така гарненька, така напрочуд жвава, і коли вони познайомилися, то це було наче кохання з першого погляду. Висока, з каштановим волоссям, Френсі кинулася Розі в обійми, примовляючи: «Тітонько Роза, тітонько Роза, ви така гарненька, така гарненька, така надзвичайно гарненька, що тепер ми назавжди будемо з тобою друзями». Отак і почалася їхня дружба, отак і продовжувалася, вони були в захваті одна від одної, і Роза відчувала, що мало було речей приємніших у цьому світі, аніж той момент, коли Френсі вибиралася їй на коліна, коли вони всі сиділи за столом, і починала розповідати їй про школу, про останню книжку, яку вона прочитала, про подругу, яка сказала їй щось погане, або про плаття, яке матуся збиралася подарувати їй на день народження. Від заспокійливої ніжності Розиного тіла дівчинка розслаблялася, а коли вона говорила, то Роза гладила її по голові, щоках та спині, і невдовзі їй починало здаватися, що вони спливли у повітря, удвох полишили кімнату, будинок та вулицю і пливуть собі разом у небі. Так, ці родинні зібрання дійсно бували похмурими й занудливими, але бували в них і віддушини, несподівані маленькі дива, котрі траплялися в найнесподіваніші моменти, бо, на думку Рози, боги були істотами ірраціональними і винагороджували нас своїми дарунками випадково і навмання.
Розі хотілося стати матір’ю, завагітніти, народити дитину, відчувати, як в ній б’ється друге серце. Ніщо не важило так багато, як це бажання, навіть її робота у Шнайдермана, навіть отой омріяний, але іще нечіткий план, згідно до якого вона одного дня збиралася стати самостійним фотографом, відкрити власну студію з власним іменем на вивісці над парадним входом. Ці амбіції нічого не значили, коли вона порівнювала їх з простим бажанням подарувати світу нову людину, власне дитинча, власного сина чи доньку, і бути матір’ю того дитинчати всю решту життя. Стенлі старанно виконував свою частину роботи без презервативів і запліднив її тричі протягом перших півтора року їхнього спільного життя, але тричі у Рози стався викидень, кожного разу – на третьому місяці вагітності, і коли вони в квітні 1946 року відмічали другу річницю свого одруження, дітей у них і досі не було.
Лікарі запевняли, що у неї все було нормально, що вона була при доброму здоров’ї і одного разу неодмінно виносить плід належні дев’ять місяців, але ці втрати тиснули на Розу важким тягарем, і з кожним ненародженим немоволям, з кожною наступною невдачею вона почувалася так, ніби у неї крали її жіноче єство. Вона плакала цілими днями після кожного
