Побачимо, повної віри до Кравчука нема. Та я знаю одне: на троні небезпечно зраджувати, президентський престол при одному лише порухові Президента до зради вмить переміниться для нього на електричний стілець.
А тепер усім за роботу. Геть мітинги і страйки, геть крикунів і політичних невігласів. Віднині кожна мить має бути використана для будівництва незалежної України.
Що маємо робити? О, багато людей, які звикли до протестів і мітингової ейфорії, ставлять нині таке питання. То я, щоб відповісти на нього, розкажу просвітянську притчу.
У львівській «Просвіті», яку я поки що очолюю, крім офіційних працівників і Ради, є багато ентузіастів, здебільшого пенсіонерів, які невтомно працюють для нашого Товариства. Є така пані Софія Смішко, вчителька-пенсіонерка з Яворова, яка розповсюджує у своєму районі просвітянські газети і книжки. Вона щотижня приходить на Друкарську, навантажує себе ними, аж згинається, і іде у свій Яворів. Якось я сказав їй: «Пані Смішко, пожалійте себе, ви ж уже немолода». А вона мені відказує: «Пане Іваничук, я дуже хочу мати свою державу, роблю для неї що можу, навіть якщо це важко, і прошу мені в цьому не заважати». Хіба потрібно коментувати її слова?
Незалежність – це найнормальніший стан народу. Незалежність – найпростіша і найприродніша політична й моральна категорія. Але дається вона важко і дуже дорого коштує. Хто-хто, а українці знають їй ціну. Тож благослови, душе моя, Господа за те, що дожив я до нинішньої святої миті. Я безнастанно благаю в Бога для себе довгих років життя, щоб протягом них міг віддати усі свої сили для України – до останньої краплі.
…А було це ще до моєї розмови з панею Філясовою.
Не можу з упевненістю сказати, що мій брат уже тоді належав до ОУН, – можливо, й ні, бо ж йому ще не виповнилося й сімнадцяти, але хлопці старших класів часто збиралися на нашій коломийській квартирі, звідки робили виправи на Воскресінецьку гору, де мали криївку із зброєю – німецькими та мадярськими карабінами, патронами і ґранатами: це добро полишили в окопах угорські вояки, які навесні 1944 року відступали через наші села за карпатські перевали.
Душею хлоп’ячої боївки був воскресінецький парубок Ярослав Миколайчук, який нічого не боявся і саме цим завоював серед нас лідерство (мене хлопці деколи брали з собою, але зброї в руки не давали); він прибивав цвяхом до дерева картонне кружальце і вчив неповнолітніх боївкарів стріляти. Я так і не міг зрозуміти, чому він не боїться, коли внизу над Пругом снували радянські військові патрулі, – дізнався про це, коли вже було пізно…
Євген ніби щось непевне передчував – поспіхом втік з Коломиї до Трача, де його мобілізували в УПА, а по мене та й інших хлопців одного ранку, коли я вже зібрався до школи, приїхали енкаведисти, кинули в машину й повезли до тюрми.
Тюрма на мене чекала все моє життя, та, видно, в Божих книгах не значилася мені така покара. Я щасливо уникнув арештантського харчу, якщо не рахувати тих п’яти тижнів, які
