на пам’ятник Лєніну.
«А ви його самі розвалите, – відказав я. – Кулак уже розтулився».
Останню конвульсію ув’ялого кулака я побачив буквально за кілька днів. Вождь українських комуністів Станіслав Гуренко, не усвідомлюючи того, що шкодить своїй рідній партії, почав організовувати форуми письменників-комуністів, учених-комуністів, учителів-комуністів, ветеранів-комуністів, протиставляючи їх народові, і саме в цьому був останній програш більшовиків: народ побачив їх укупі. Хай не подумає читач, що я вже аж так озлобився на своїх ідейних противників, що не бачу серед них жодної нормальної людини. Так не є. Серед комуністів було багато освічених людей, я ж із тим самим Станіславом Гуренком пробув три місяці в Нью-Йорку на XXXV сесії Генеральної Асамблеї ООН, і ми постійно вели дуже цікаві для мене розмови, які, звісно, не стосувалися політики. Але коли комуністи збираються разом, то це вже не освічені люди, а бузувірський орденський клан, орда, яку народ, щоб зберегти себе, мусить відчужити від себе. З депутатами-комуністами Віталієм Ревою чи Олександром Морозом я наодинці мав би про що розмовляти, але коли вони всі збираються в парламентську групу «239», то з ними треба боротися на життя і смерть – це загроза не тільки нашій нації, а людству.
Отож Станіслав Гуренко нещодавно зібрав з’їзд письменників-комуністів – немовби за принципом Петра І: «дабы дурь была видна», і на цьому зборищі, немов на лакмусі, проявилася реакційна сутність навіть таких людей, які за своє життя щось і зробили для національної культури: мій колишній приятель поет Станіслав Реп’ях – я про це говорю з великим болем – прилюдно зганьбив наш національний гімн. Що тут ще можна сказати… А тоді, коли голодували студенти, перший секретар КПУ для великого ганьбища і сміху зібрав у палаці «Україна» немічних інвалідів Другої світової війни, похилих ветеранів комуністичної партії, щоб вони після конференції, на якій одностайно були засуджені голодуючі «екстремісти», пішли походом по Хрещатику. Про це я розповім докладніше трохи згодом – я стояв на Хрещатику серед незчисленного натовпу людей і спостерігав це видумане Гуренком ганьбище.
…Більшовицький кулак розтулявся поволі, проте невідворотно, кожен з нас це відчував і з затаєним подихом вичікував розвалу комуністичної системи, та нікому і в найкращому сні не могло наснитися, що кощаві пальці кривавої примари, які стиснули горла мільйонів людей, так скоро ув’януть.
Це ослаблення тоталітарного тиску я відчув ще зі ставлення комуністичних партократів до мене.
Насамперед відбувся погром моїх «Мальв». У журналі «Комуніст України» (№ 4, 1973 року) з’явилася редакційна стаття, в якій було піддано остракізмові кілька імен: першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста і чотирьох письменників – Сергія Плачинди, Романа Андріяшика, Івана Білика і моє. Окремо, як і належиться патріархові української літератури, зазнав гонінь Олесь Гончар, а ім’я Ліни Костенко огорнула мертва мовчанка, немовби її в літературі зовсім ніколи і не було.
Які
