міцніше тримаються за своє, ніж українці; похвалився, що живе в достатку, якого сам доробився; дивувався, просто ніяк не міг зрозуміти, як ми даємо собі раду там; про політичні події в Україні не запитав ні словом, хоч добре знав, що я депутат українського парламенту…
Врешті задзвонив дзвінок, і я, не прощаючись з Тарасом, пішов на сцену, щоб виголосити вступне слово.
Коли розпочався концерт і переповнена зала загриміла оплесками, я побіг на свою квартиру, забрав «Журавлиний крик» і марно чекав при виході, поки зовсім не спорожніла зала. Тараса Жовнірука на концерті не було, і більше я з ним не зустрічався.
При цьому хочу згадати про іншого Тараса – професора одного з американських університетів, Гунчака, родом з Підгаєць, що на Тернопільщині. Гунчак ось уже другий рік працює в Київському університеті – читає студентам лекції з історії України й мешкає у запльованому гуртожитку, маючи в Нью-Арку шикарний особняк…
Таки насправді – даремно від нації, яку недоля розпорошила по всьому світу, якій окупанти водно стинали голову й століттями деморалізували «кнутом и пряником», вимагати монолітності. І так дивина, що поруч з Тарасом Жовніруком живе в еміґрації Тарас Гунчак, а Україна знає не лише Бориса Олійника, а передусім Івана Драча; в Австралії працює невтомний подвижник літературного життя Дмитро Нитченко, а в Канаді – голова вінніпезької «Просвіти» Зенон Круцько; і нема чого дивуватися, що патріоти зі Спілки британських українців не бажають в Англії з нами мати ділових стосунків, оскільки ми «московські запроданці», а в ложі Президії Верховної Ради України поруч із ренеґатом Олександром Коцюбою сидить Дмитро Павличко.
Отож кілька слів про Дмитра.
Німці зайняли Київ, а в Коломиї стараннями Українського крайового комітету і його голови Костя Паньківського відкрилася українська ґімназія, до якої потягнулися звідусіль сільські хлопчики в полотняних гачах та кептарях; пішли і ми з братом – у латаних-перелатаних «панських» вберях; пам’ятаю, я ходив у райтках з витертого штруксу, холоші яких, за відсутністю чобіт, запихав у вовняні камаші.
Через ті райтки я й познайомився з Дмитром Павличком зі Стопчатова, який ходив до нижчого роком класу і з яким ми, хоч на певній дистанції, але в чесних і приязних стосунках, пройшли крізь школу, університет, літературу й політику.
«Ну й райтечки, ну й райтечки!» – почув я одного разу глузливе позаду себе в ґімназійному коридорі під час перерви.
Я різко повернувся з твердим наміром зацідити зухвальцеві у вухо і побачив присадкуватого, по-сільському набитого, широколицього, з великими зеленими очима хлопчиська, що зверхньо посміхався, зовсім не злякавшись мого закукуріченого вигляду.
Він стояв поруч з ошатно вдягнутим своїм однокласником Аскольдом Ганьківським, якого знали всі, бо був він синочком знаменитого в Коломиї лікаря, і я сказав Аскольдові: «Скажи йому, хай защепить ґудзик!»
Спантеличений
