то в тому, то в іншому селі повивозили «куркулів» і «підкуркульників», масово арештовують колишніх членів КПЗУ і просвітян, у Коломийській середній школі, де вчиться наша Наталка, відбулися арешти учнів старших класів; за столом сидить зажурений, аж чорний, мій батько: ми думали, що стрийко Михайло не пише тому, що перебуває в експедиції на Північному полюсі, а його торік розстріляли…
На людей навалюється страх. Постійний, безперервний, він подібний до невпинної вібрації, від якої можна збожеволіти.
У нас замешкала молода вродлива учителька з Полтавщини Марфа Яківна Ляшенко. В домі раптом западає гнітюча мовчанка: всі ми боїмося Марфи, хоч вона мені дуже подобається. Батько примружує грізно очі й виганяє мене з кімнати, коли я сідаю увечері ближче до гасової лампи з «Мотрею» Богдана Лепкого або з «Ілюстрованою історією України» Михайла Грушевського. Учителька все це помічає, вона мучиться нашою недовірою і якось каже:
«Мої дід і баба вмерли голодною смертю тридцять третього».
«А що – був голод?» – вдає простачка батько.
«Я розкажу вам анекдота, добре? – гірко всміхається Марфа Яківна. – Питають селяни партсекретаря, що таке п’ятирічка. “А он, – показав він на цвинтар. – Якщо нині там, приміром, сто могил, то за п’ять років буде в п’ять разів більше. А то ще й перевиконаємо план”». Мовчанка в хаті. Звідки хто може знати, чи Марфа Яківна не провокує.
І враз прорвався болючий фурункул: війна! Найстрашніша подія приносить надію на порятунок. Марфа Яківна квапно збирається в евакуацію, батько не затримує, бо не знає, як поставляться до «східнячки» озлоблені селяни. Цілує її в щоку і каже:
«Тепер послухайте… Нашкодити мені вже не встигнете. Вас, молоду, обдурили, і ви повірили в найзлочиннішого тирана світу Сталіна. Ви казали не раз: «Сталін усього не знає». Ні, він знає все найкраще; терор – то справа його рук… Тож запам’ятайте: ця страшна влада не має права на існування».
«Так ось який ви…» – тільки й сказала Марфа й подалася пішки до Коломиї.
«Навіщо ти їй це сказав? – накинулася мати на батька. – Звідки знаєш, що не вигрів гадину за пазухою?»
«Та не всі, не всі ще там очманіли!» – крикнув у розпачі батько.
Потім, за німців, я написав свою першу повість «Кривавий тан», у якій усе це, як зумів, описав, а після війни заховав рукопис на стриху. Коли почалися облави на бандерівців, батько спалив у печі майже всю свою бібліотеку, і я брав участь у цьому аутодафе – кидав книжки у вогонь. Горів Грушевський, горіли Лепкий і Хвильовий… Я крізь сльози дивився, як скручуються в полумені листки моєї улюбленої «Історії України»: ось тліє непереможний козак Мамай з бандурою, і кінь його тліє, і не має він уже тієї сили, щоб на коні намальованому втекти з вогняного полону, ще видно його обриси на попелі, та крушиться попіл… Батько, стиснувши жовна, наказує мені принести все, що я наслямазарив.
