добивали нещасного на підлозі.
Після війни Марфа Ляшенко написала батькові й матері довгого листа. Вийшла заміж, має дітей, учителює на Полтавщині. Вважає своє перебування у нашому домі найкращими днями свого життя.
«Я до всього ставилася так, як ви, та хто міг у цьому зізнатися? – такими словами закінчувала вона свого листа. – Слово до слова пам’ятаю, що ви мені сказали на прощання, Іване Миколайовичу. Але коли воно збудеться, коли?»
Вірю, що Марфа Яківна ще жива-здорова і, напевно, вона, її діти та внуки проголосують за незалежність України на референдумі 1 грудня 1991 року.
3
Недавно мені вдалося поміняти пори року – нашу весну на австралійську осінь: Товариство «Україна» відрядило мене на п’ятий континент керівником концертної групи, до якої входили оркестр ансамблю «Галичина», солісти та ведучий програми. Це був перший візит українського професійного колективу до нашої діаспори в Австралії. Бар’єр упав, і зневажені та оббріхані більшовиками ізгої обнялися із затаврованими самими ж еміґрантами материковими українцями, і стала наша нація на кільканадцять мільйонів більшою, і стала вона єдиним монолітом, кожен член якого, де б не жив, враз отримав від долі можливість працювати для України і ставити її на ноги політичною діяльністю, матеріальною допомогою чи то досвідом довголітньої боротьби за незалежність.
Та я, мабуть, поквапився назвати українську націю монолітом, не скоро ще вона заслужить на таке визнання. Роздертий окупантами на шматки і здеморалізований неволею український народ поділився на східняків і західняків; східняки – на україномовних і російськомовних громадян; західняки розсварилися на релігійному тлі; в Закарпатті звідкись узялись русини, які визнають триколірний російський прапор, але хочуть належати до Чехо-Словаччини; частина ж діаспори роздерлася на мельниківців і бандерівців, відставши таким чином від історичного поступу на цілих п’ятдесят літ; звідкись з’явився в Галичині червоно-чорний прапор, яким молоді екстремісти намагаються підмінити національну синьо-жовту символіку, помилково вважаючи пластунську хоругву «Товариства лісових чортів» оунівською, – тим чужим для нашого народу прапором нерозумні хлопчиська лякають східних українців, які і так з бідою приймають синьо-жовтий колір… Далеко, дуже далеко нам до національної монолітності, бо ж скільки українців з’яничарилося, і не думайте, що яничарство – то лише русифікація, полонізація або анґлізація, яничарство – то теж байдужість, ситість, аполітичність – як у нас, так і за кордоном.
У Сіднеї мені довелося зустрітися з колишнім учнем Коломийської ґімназії паном Тарасом Жовніруком, якого ми, молодші ґімназисти, любили і боялися, обманювали і поважали, – був він у бурсі над нами старшим, депозитором. Допомагав у навчанні, не один із нас, «бенькартів», за непослух і збитошність чухав гарячий слід на своїй сідниці від його паска; був Тарас вельми вродливий, і кохала його найкраща ґімназистка панна Дануся; з нього ми брали приклад і в нього вчилися азів політики –
