Іспас ще не називався Долішнім, а Княждвір – Верхнім: більшовицький терор ще не встиг дістатися до найглибших пластів нашої історії – топоніміки, бо на їх сторожі стояли рештки УПА. По схронах ще переховувалися партизани: саме в цей час, прочісуючи ліси, винищувала їх «Червона рубаха» – каральні енкаведистські загони.
І як тільки нас батьки пустили в таку дорогу – останніх своїх синів?! Дмитрового старшого брата розстріляли німці як заручника на коломийському єврейському кладовищі, мого брата спіймали в лісі й засадили на п’ятнадцять літ каторги у Воркуту, а ми пішли стежками, де з-за кожного куща чекала на нас смерть – від більшовиків, а чи від своїх, – збирати фольклор! Наші батьки аж потім спам’яталися, коли ми щасливо повернулися, і негайно відправили нас до Львова.
На вершині Білої Кобили ми читали вперше один одному свої вірші. У Дмитровому уривку з поеми «Довбуш», незважаючи на збиту тему, я вловив свіжі інтонації, вправну ритміку і позаздрив – в мене виходило кострубатіше, хоч Дмитро похвалив мої вірші. Я сказав: «Ти будеш поетом, Дмитре, – і додав: – Я намагаюся писати прозу, але вона в мене надто черемшинівська». – «Пиши новели, Романе, – ніби зрадів Дмитро, що може сказати мені щире слово, – нема нічого кращого, як короткі психологічні новели». (Коли я повернувся з армії і прочитав йому свій «Бузьків вогонь», який потім приніс мені перший успіх, він вигукнув утішно: «А що я казав тобі ще на Білій Кобилі!»)
То було наше свято щирості й зізнання в найпотаємнішому. Ми вперше відчули себе творцями – не в рівень тодішнім ранґам, а набагато вищими – і, втішаючись виявленим у своїх душах здібностям, підкорювали собі тоді і шум потоків та ґаджуґ, і глибини диких ізворів, застиглу бурю гір, і жаб’євську улоговину, з якої починається найбільше в світі село, і хатки, що приліпилися до кичер, мов ластів’ячі гнізда. Все тоді було наше, і ми були всесильні, мов боги.
До центру Жаб’я, над Черемош, прибились аж на третій день. Ми мали у своїх кишенях по п’ятдесят карбованців, тих прастарих грошей із своїх стипендій, і завернули їх додому: з нас не брали гуцули плати ні за їжу, ні за ночівлю, от хіба що старий та немічний ґазда попросив дужих хлопців нарізати й наколоти дров. Нам співали пісні молодиці, діди розказували леґенди, ми все те записували і йшли нетрями далі, поки в самому Жаб’ї нас не затримали енкаведистські патрулі й замкнули на пів дня у підвалі сільради. Вони кудись там дзвонили, з’ясовували, хто ми, а потім наказали швидко «змотуватись» із прикордонної зони.
Саме сплавляли дараби Черемошем. Ми з Дмитром зайшли по пояс у воду, вчепились за останній пліт і так добрались до Криворівні, а звідти через Франкову гору подались у бік Брустор.
Тут на нас чекала смерть. Не встигли ми видряпатись на пологий хребет, як з маленької хмарки, що вмить набухла, як це часто буває в горах, впала злива, а потім вдарив град величиною у волоський горіх; полонина враз укрилася льодяною жорствою, ми йшли, застрягаючи у ній по
