майже зігрілась.
– Ви вагались, отримавши запрошення. Вас напевно відраджували від поїздки. Що допомогло вам зважитися?
– Я…
Вона зрозуміла, що не знає, що сказати. Мріяла побачити Кам’яний Ліс? Слабка відповідь, мотивація роззяви, він може навіть образитися. Мріяла вчити імператора музики? Солодкава й нещира відповідь. Хотіла потішити своє марнославство? Єдина правдива відповідь, але вимовляти її вголос – безумство.
– Мені приємно, коли людям цікава моя музика. Інтерес молодого імператора… підкупив мене.
Він подивився на неї з повагою:
– Ви вмієте бути чесною, я дуже це ціную.
Акуратно вийняв пов’язку з внутрішньої кишені, зав’язав собі очі, повернув до Іріс сліпе обличчя:
– Ще раз: що вас турбує? Чого ви боїтеся… за кого ви боїтеся?
– Я… ні. Я просто…
Наступної миті Іріс жбурнули на підлогу – на гладенький полірований камінь, різко, грубо, вона придушено охнула, завмерла, скорчившись, інстинктивно прикриваючи голову. Її смикнули вгору, як ватяну ляльку, наступної миті вона виявила себе в ніші стіни, за колючим стовбуром присадкуватої пальми.
– Усе добре, – прошепотів лорд-регент їй на вухо. – Це замах. Не рухайтеся.
Із дерев’яної різьбленої балки стирчала стріла з курчачо-жовтим оперенням.
Прийом тривав, хоча людей стало наполовину менше. Офіціанти так само розносили напої та закуски. Капітан корабля, на якому прибула Іріс, був такий щасливий і п’яний, що не міг підвестися з оксамитової лави біля стіни.
Тереза зустріла Іріс чіпким поглядом:
– На вас лиця немає. Ви мене лякаєте… що сталося?!
Із бічних дверей виринув Алекс:
– Пані Терезо, лорд-регент просить вас піднятися до нього в кабінет просто зараз… Пані Айріс, я негайно проведу вас у ваші апартаменти.
У кімнаті Іріс виявила, що футляр із сопілкою пропав.
Вона занервувала. Облилася холодним потом. Викликала покоївку. Та показала їй футляр – у шафі на полиці, на почесному місці; покоївка вирішила навести лад, поки Іріс була на прийомі.
Іріс накричала на неї – негідно, грубо, верескливо. Покоївка почервоніла і пішла. Іріс переконалася, що сопілка абсолютно ціла і черепашки з записами теж на місці. Треба було повернути покоївку і вибачитися, натомість Іріс сіла на край ліжка й опустила руки.
Ще секунда, і замах обернувся б убивством при єдиному свідку. Той, що стріляв у лорда-регента, – як він пов’язаний із людьми, які тримають у заручниках Лору з хлопчаками?
Чи він стріляв зовсім не в лорда-регента?!
Думки ставали абсурднішими з кожною секундою, найкращим виходом було перестати думати взагалі. Іріс обняла футляр із сопілкою і застигла, скорчившись, на ліжку.
У двері загрюкали кулаками о другій годині ночі – час Кажана. Господар,
