відучила мене. І знаєш як? Батько й мати сердилися на мене, вмовляли й карали, але я все забував, так само як і ти. Тоді бабуся сказала мені: «Я допоможу тобі не забувати й притримаю твій неслухняний язичок». Вона веліла мені висунути його й надрізати самий кінчик ножицями, але кров все одно пішла. Це було жахливо, однак принесло мені велику користь. Язик загоювався досить довго, тож я міг говорити тільки дуже повільно, а отже, мав час обдумати те, що хотів сказати. А коли язик зажив, все одно уважно стежив за собою, бо боявся бабусиних ножиць.
– У мене не було бабусь. Але якщо ви думаєте, що це допоможе мені, розріжте мені кінчик язика, – рішуче сказав Нет, який дуже боявся болю, але бажання відучитися брехати було ще більшим.
Пан Баер усміхнувся й похитав головою.
– Я знаю інший, спосіб, кращий, – сказав він. – Він уже випробуваний мною. Ось як ми зробимо. Щораз, як ти збрешеш, покараний буду я.
– Як же так? – з подивом вигукнув Нет.
– Ти даси мені кілька ударів лінійкою по руці, – сказав пан Баер. – Сам я рідко вдаюся до цього покарання. Може, ти краще станеш стежити за собою, якщо біль доведеться терпіти не тобі, а мені.
– Бити вас лінійкою? Ні, ніколи!
– Тоді постарайся не брехати. Біль, звичайно, не може принести задоволення, але я охоче винесу його, аби викорінити твій недолік.
Ця розмова подіяла на Нета так сильно, що він досить довго утримувався від брехні. Пан Баер розсудив правильно: любов до нього могла втримати Нета краще, ніж страх за себе.
Але в один нещасний день Нет не остерігся. Коли Еміль запитав, чи не він прим’яв його пшеницю, й пригрозив відлупцювати в разі, якщо це так, Нет відповів «ні». А тим часом пшеницю прим’яв справді він, коли біг по саду від Джека, який ганявся за ним.
Нет думав, що ніхто цього не бачив, але виявилося, що Томмі бачив. І коли два дні потому Еміль знову заговорив про свою пшеницю, Томмі розповів, як було. В той час уроки вже скінчилися, й усі були в залі. Пан Баер присів на солом’яний диванчик разом з Тедді, але почувши слова Томмі й побачивши, як спалахнуло перелякане обличчя Нета, зняв Тедді з колін.
– Іди до мами, мій хлопчику, я зараз прийду, – сказав він і, взявши Нета за руку, пішов разом з ним у клас і зачинив за собою двері.
З хвилину хлопчики мовчки переглядалися між собою, а потім Томмі вислизнув з кімнати і, підійшовши зовні до вікна, зазирнув у клас: штора була трохи відхилена, тож у вузеньку смужку було видно все. Томмі вжахнувся, коли побачив, що пан Баер зняв довгу, вкриту пилом лінійку, бо нею рідко користувалися. «Господи, він хоче побити Нета лінійкою! Краще б я нічого не говорив!», – подумав добросердечний хлопчик: покарання лінійкою вважалося страшною ганьбою.
– Ти пам’ятаєш, що я казав тобі останнім разом? – сумно, але не сердито запитав пан Баер.
– Пам’ятаю, тільки, будь ласка, будь ласка, не змушуйте мене робити це! Я не можу! – в розпачі вигукнув Нет, задкуючи до дверей і ховаючи руки за спину.
