обличчя все одно мало привабливий вигляд: блакитні очі, високе чоло, виразний рот. Але раз у раз його спотворював тривожний, переляканий вираз, наче хлопчик очікував на лайку або й побиття. Його губи тремтіли від ніжного погляду, а очі зустрічали кожне ласкаве слово зі зворушливою вдячністю.
«Бідний хлопчик! Нехай грає на скрипці хоч цілими днями», – подумала пані Баер, побачивши, як просяяло обличчя Нета, коли Томмі згадав про оркестр.
Після вечері, коли хлопчики прибігли в клас і взялися за різні ігри, з’явилася пані Баер зі скрипкою в руках. Сказавши кілька слів чоловікові, вона підійшла до Нета, який сидів у куточку і з великим інтересом дивився на те, що відбувається.
– Чи не зіграєш ти нам що-небудь, милий? – запитала вона. – Нашому оркестрові якраз бракує скрипки, тож, гадаю, ти міг би цьому зарадити.
Вона думала, що Нет зніяковіє й засоромиться, але хлопчик одразу схопив інструмент і почав з любов’ю оглядати його, непідробно радіючи.
– Я зіграю якнайкраще, мем, – сказав він і провів по струнах смичком, ніби поспішаючи почути знайомі звуки.
У кімнаті стояв неймовірний галас, але Нет не звертав на це уваги. Він не чув нічого, крім звуків, які дарувала скрипка, й грав, забувши про все на світі. Це була простенька мелодія, якою часто послуговуються вуличні музиканти. Діти перестали шуміти й спочатку з подивом, а потім із помітним задоволенням слухати музику, дедалі ближче підступаючи до Нета. Підійшов і пан Баер.
Нет грав, не помічаючи нічого й нікого. Очі хлопчика блищали, на щоках спалахнув рум’янець, а худенькі пальці швидко водили смичком. Коли він закінчив, пролунали гучні оплески. Нет озирнувся навколо, ніби намагаючись сказати: «Я намагався грати якнайкраще. Не знаю, чи сподобалося вам».
– Ти чудово впорався! – вигукнув Томмі, який вважав, що Нет перебуває під його опікою.
– Гратимеш першу скрипку в моєму оркестрі, – зі схвальною усмішкою додав Франц.
– Тедді має рацію, – шепнула пані Баер чоловікові. – З цього хлопчика насправді вийде щось хороше.
Пан Баер енергійно кивнув і, поплескавши Нета по плечу, додав і собі добрих слів:
– Ти грав дуже добре, мій хлопчику. Виконай нам тепер якусь пісню, а ми заспіваємо її хором.
Це була найщасливіша хвилина в житті бідного Нета. Його провели на почесне місце біля рояля, а хлопчики встали навколо. Вони дивилися на маленького музиканта з повагою, не звертаючи уваги на його жалюгідний одяг, і з нетерпінням чекали, коли він знову заграє.
Вибрали знайому всім пісню, й концерт почався. Трійка інструментів – флейта, скрипка й рояль та хор дитячих голосів наповнили кімнату новими звуками. Це було занадто сильне враження для Нета: коли останні звуки пісні завмерли, його губи затремтіли, він впустив скрипку й, відвернувшись до стіни, заридав, як маленька дитина.
– Милий мій, що з тобою? – вигукнула пані Баер, яка теж співала з дітьми й водночас
