де змушений був змінити іслам на грецьке християнство»[158].
У дохристиянський період своєї діяльності Володимир, ймовірно, спрямовував свою діяльність на укріплення тилів шляху «із варяг у греки». Тому 6491 року (983 р. від Різдва Христового) здійснив похід на ятвягів. Літописець навіть зазначає, що князь «взяв землю їх»[159]. Щоправда, це твердження є перебільшенням. Протягом тривалого часу, аж до ХІІІ ст. й пізніше, руським князям доводилося воювати з ятвягами. Останні мешкали в межиріччі Нарева й Німану, переважно на землях нинішньої Білорусії. Належали вони до балтської групи племен, були близькими до литовців і прусів. Також Володимир 6492 року (984 р. від Різдва Христового) з допомогою одного зі своїх воєвод підкорив радимичів[160]. Хоча це плем’я раніше платило київським князям данину, але, очевидно, вийшло з-під їхнього підпорядкування.
Одним із важливих актів державної політики стало прийняття Володимиром християнства із Візантії. Цю подію «Повість минулих літ» датує 6496 роком (988 р. від Різдва Христового). І саме цей рік став загальновизнаною датою хрещення Русі.
Уже після прийняття християнства Володимир, як уже говорилося, здійснив похід на хорватів[161]. Маються на увазі білі хорвати, які проживали на теренах нинішньої Західної України, переважно Галичини.
Здійснював Володимир також похід на Крим, підкоривши Корсунь (Херсонес), який входив до складу Візантії[162]. Проте зробив він це не з метою завоювання, а для того, щоб добитися певних преференцій від візантійського імператора[163].
Можемо виділити кілька напрямків завойовницьких походів Володимира.
Перший напрямок – райони Оки й Поволжя з метою заволодіти волзьким торговим шляхом. Загалом дії в цьому напрямку виявилися невдалими.
Другий напрямок – укріплення тилів шляху «із варяг у греки». Це знайшло вияв у підкорені радимичів та розгромі ятвягів.
Третій напрямок – завоювання територій на заході: підпорядкування Червенських міст, Перемишля й території білих хорватів. Це відкривало для Русі перспективи торгівлі з країнами Центральної й навіть Західної Європи.
Можна виділити ще один напрямок – кримський, який мав на меті тиск на Візантію.
Завойовницькі походи – це була лише один бік медалі воєнної політики Володимира. Була й другий бік – оборонна. Чимало уваги князеві доводилося приділяти обороні Києва й руських земель від печенігів. Те, що це войовниче кочове плем’я становило велику загрозу для Русі, сумніву немає[164]. Не даремно літописець так багато уваги приділяє печенігам, опису оборони від їхніх нападів.
У «Повісті минулих літ» розповідається, що після прийняття християнства Володимир почав посилати своїх синів на княжіння в різні землі своєї держави. Про це говориться таким чином: «Володимир, отож, просвітився сам, і сини його, і земля його. А було в
Літопис руський. С. 49.
Там само. С. 81.
Там само. С. 68.
Там само. С. 61–62.
Літопис руський. С. 68–73.
