і з в’ятичів і ними населив він городи, бо була війна з печенігами. І воював він із ними, і одолівав їх»[170]. Подібне повідомлення йде майже відразу після нього. Воно звучить так: «Володимир заклав город Білгород, і набрав у нього [людей] з інших городів, і багато людей звів у нього, бо любив він город сей»[171].
Звичайно, ці городи-укріплення, про які йшлося в першому повідомленні, будувалися задля оборони від печенігів, щоб захистити ядро Руської землі – Київщину. Десна, Остер, Трубіж, Сула протікали теренами нинішньої Лівобережній України, і всі вони належали до басейну Дніпра. Стугна була на Правобережній Україні, на південь від Києва. Ці місця були погано освоєні русами, і звідси йшли печеніги на Київ.
Наведені повідомлення наштовхують на певні роздуми.
По-перше, Володимир, на відміну від Святослава, уже сприймав свою державу не як військово-торгову корпорацію, яка могла перебазуватися, якщо зміниться торгова кон’юнктура. Для нього держава була вже постійною територією, яка потребувала захисту. З цією метою він будував укріплені міста. Нічого подібного ні Святослав, ні його попередники не робили. Принаймні літописи не фіксують такої їхньої діяльності.
По-друге, будівництво оборонних міст потребувало того, що зараз ми називаємо державною програмою. Відповідно, необхідні були інституції, які б реалізовували її. Для цього треба було знайти кошти, найняти потрібних людей, зорганізувати їх тощо.
По-третє, із повідомлення видно, що на будівництво цих укріплень збирали людей із різних племен: як слов’янських (словен, кривичів, в’ятичів), так і фінських (чуді). Унаслідок цього відбувалося змішування етносів. Такі будівельні проєкти ставали своєрідним «плавильним котлом», в якому й витворювалася нова етно-політична спільнота, котра отримала назву Русь.
Окрім оборонного будівництва, Володимир здійснював будівництво церковне. Він наказав спорудити в Києві церкву Успіння Пресвятої Богородиці. Вона більш відома під назвою Десятинної, оскільки князь для неї віддав десяту частину своїх доходів[172].
Храмове будівництво не лише змінювало міський пейзаж. Церква, яка розташовувалася посеред міста, нагадувала жителям і гостям граду, що вони християни. Також храми ставали важливим осередком комунікації.
З храмами пов’язувалися деякі консолідуючі традиції. У «Повісті минулих літ» говориться про те, що після побудови Десятинної церкви князь Володимир «справив празник», де були не лише представники еліти (бояри, посадники, старійшини), а й «люди многії»[173]. Бідним під час цього празника роздавали гроші. Безперечно, такі дійства згуртовували київську громаду.
Пам’ятник Князю Володимиру Великому у Гданську
Окрім того, Володимир для «кращих людей» щонеділі організовував бенкети[174]. Це теж був один із засобів консолідації соціальної верхівки.
За
Літопис руський. С. 67.
Там само.
Літопис руський. С. 70.
Там само.
Там само. С. 71.
