Для них всіх само собою зрозуміло, що першість належить Вільчурові. І, зрештою, він сам, Єжи Добранецький, щойно сказав дружині, що й він так вважає.
Але це – неправда.
У ньому все бунтувало проти реальності, проти необхідності постійно відмовлятися від набутих посад. Що більше невдачі гнули його до землі, то сильніше і сильніше зростав його гнів, розпач і ненависть. І тому він боявся розмов з Ніною про це. Він боявся, щоб від її пристрасного і нестримного характеру іскра вибуху не перенеслася на накопичені в ньому поклади бунту.
І їх було все більше й більше. Сьогодні Ніна вперше сказала йому чітко, сказала безжально, що не має за що забрати шубу. Хоча у неї їх було багато, спокійно могла б обійтись без нової, але її слова прозвучали як ляпас по обличчю. Зрештою, він пишався тим, що ніколи ні в чому їй не відмовляв, що засипав її дорогими подарунками, що для неї купив цей палацик на вулиці Фраскаті, що для неї тримав численну прислугу, розкішні автомобілі, що для неї влаштовував чудові вечірки. Можливо, не тільки для неї, може, й для себе, але в цьому багатстві найбільшою розкішшю було знайти в її очах спалах гордості, гордості за панування, гордості бути першою, що забезпечувало їй у світі становище і слава чоловіка.
Ніна… Втратити її… Для Добранецького це було б неподобством, і він знав: якщо дива не станеться – катастрофа неминуча. Протягом трьох років його доходи постійно зменшувалися, але він ніколи не міг прийняти рішення знизити рівень життя свого дому. Якщо брак грошей змушував його обмежувати себе, він обмежував витрати, намагаючись приховати це від дружини. Він працював дедалі більше й більше, робив усе більше операцій, не гордуючи навіть невеликими гонорарами, які часто капали йому в розстрочку від майже бідних пацієнтів. При цьому зростала заборгованість. Під іпотеку палацику довелося взяти серйозну позику, але відсотки не було чим сплатити.
«Та, зрештою, – похмуро подумав він, – я міг би із цим впоратися і навіть переїхати у якесь скромніше житло, якби Ніна могла сприйняти це, не драматизуючи».
Сам Добранецький усе більше страждав від втрати свого високого становища у світі, котре, як йому здавалося, він здобув назавжди за відсутності Вільчура.
Не далі, як учора він пережив нове приниження. На лекцію не з’явився жоден студент. Він вибіг з аудиторії, ніби його гнали глузливі погляди порожніх стін. Він був близький до самогубства. Все закінчилося болісною печінковою колькою, і потім цілий день через надмірну дозу беладонни він відчував шум у вухах. На щастя, того дня він провів ряд легких і простих операцій, які не вимагали особливої напруги уваги та винахідливості й пройшли цілком успішно.
«Знищ його…» – так сказала Ніна. Він коротко засміявся сумним сміхом. Як же він міг знищити Вільчура!.. Чи в університетських коридорах за поли ловити студентів і тягнути їх на свої лекції, чи мститися цим молодим лікарям, які бажають асистувати Вільчурові на
