я зрозуміла, ось таке в мене склалося враження.
Очі присутніх звернулися до Добранецького, який трохи почервонів і знизав плечима.
– Чи оглянув його колега? – спитав Вільчур.
Гнів спалахнув у погляді Добранецького.
– Я? З якої причини? Зрештою, це обов’язок чергового терапевта.
Його високо піднята голова і напружені риси обличчя виражали обурення.
– Мені здавалось… – почала доктор Люція зі сльозами в голосі, – у мене склалося враження…
– І що з того? – іронічно спитав Добранецький. – Ви завжди виконуєте свої обов’язки, обов’язки, від яких залежить життя пацієнта, лише тоді, коли ви нічого не думаєте, якщо у вас немає якихось там вражень?..
Доктор Люція покусувала губи, щоб не розплакатися.
Тишу перервав роздратований голос доктора Кольського:
– Я зустрів колегу в коридорі, і вона сказала мені, що пан професор це зробив… Що професор – особистий знайомий Доната…
Добранецький нахмурився.
– Так, я зазирнув до нього як до давнього знайомого, щоб перекинутися кількома словами. Звичайно, я б послухав його серце, якби мені прийшло в голову, що ви так легковажно поставитесь до свого обов’язку.
Сльози котились по обличчю Люції. Її губи тремтіли, коли вона говорила:
– Я не знехтувала… Я була переконана, що… я не можу присягнути, але я майже впевнена, що ви дали мені зрозуміти, що ви сам цим займетесь, бо… Я… ніколи…
Останні слова заплуталися і розпливлись у схлипуванні.
– Якщо тут і є чиясь вина, – вибухнув Кольський, – то в жодному разі не панни Люції!
На обличчі професора Добранецького з’явився темний рум’янець. Він зробив крок назад і вигукнув:
– То так? То це такі методи? Я бачу, що проти мене затівається якась змова! На мене хочете скинути вину! То, може, я маю нести відповідальність за відсутність дисципліни у клініці, за необов’язковість деяких привілейованих співробітників?.. Можна було б обурюватись, якби це був надто очевидний абсурд. О ні, дорогі мої пані й панове! Я не боюся інтриг і брехні. Не боюся відповідальності, коли це насправді падає на мене, але тепер, коли ви змушуєте мене, я не збираюся приховувати те, що думаю. Так, скажу відверто. Скільки років я керував цим закладом, і в мене подібні випадки були цілком виключені. У мене панувала абсолютна дисципліна, у мене ніхто не користувався особливими поглядами, у мене кожен повинен був з усією відповідальністю виконувати свої чітко визначені обов’язки. Може, через це мене вважали занадто суворим, вимогливим, безжальним керівником, але тоді не було можливості жартувати з людським життям!.. Отже, Донат – жертва тих порядків, які зараз панують тут. Вони вбили Доната, і заради Бога, я не відповідаю за це!..
Не лише промовлені слова, але й поза, вираз обличчя та очі Добранецького ніби дихали звинуваченням, звинуваченням проти всіх.
Серед
