до лікаря «швидкої допомоги», щоб забрати пацієнта. З нош, з якими двоє фельдшерів прямували до приймального покою, пролунав тихий стогін, густі краплі чорної крові позначали дорогу.
– Що це? – запитав професор Вільчур.
Лікар «швидкої допомоги» пояснив: бійка з ножами, стан безнадійний, кілька глибоких ран грудної клітки й живота. Тільки негайна операція може допомогти. Тому він привіз його саме сюди, бо це було найближче.
– Будь ласка одразу на стіл, – звернувся Вільчур до Кольського.
Кольський на секунду затнувся:
– Його буде оперувати доктор Ранцевич?
– Ні, я сам цим займусь, – відповів Вільчур.
Кольський побіг давати вказівки, потім подбав, щоб з пораненого зняли його лахміття. Це був якийсь волоцюга з давно неголеним обличчям, яке перетинала кілька свіжих неглибоких порізів, що кривавили. Він помирав у муках. Нерівномірне дихання, пронизане смородом алкоголю, майже припинилося.
Операційна була готова. Прийшла доктор Люція, бліда, як папір, з червоними від тривалого плачу очима.
– Йдіть же додому, – з проханням у голосі сказав Кольський. – Я про все подбаю. А тут навіть немає причин слухати. Я не знаю, чи його донесуть до операційної.
З’явився професор Вільчур. Він схилився над пацієнтом і випростався, потираючи рукою очі.
– Хто це? Я знаю цього чоловіка. Я точно його колись бачив.
– «Швидка» лише назвала ім’я й прізвище, – пояснив Кольський. – Це Кипріян Омела.
– Омела? – повторив професор. – Звідки я його знаю?
На порозі з’явився санітар і повідомив, що все готове. Після того, як було знято тимчасові пов’язки, виявилося, що рани були не такі глибокі й небезпечні, як це заявляв лікар «швидкої допомоги». Лише одна була надзвичайно небезпечна. Лезо ножа досить глибоко увійшло у м’язи живота і широко зачепило шлунок. Легені були неушкоджені, але дуже велика й тривала втрата крові була найсерйознішою і найнебезпечнішою загрозою.
– Другий труп у цій кімнаті за один день, – шепнула одна з медсестер докторові Кольському. – Чому професор робить цю операцію сам?
Кольський нічого не відповів. Тим часом професор Вільчур своїми незграбними руками з дивовижною майстерністю зашивав одне поранення за іншим. Однак його думка працювала, ніби шукаючи подобу цієї людини в пам’яті.
«Омела, – повторив він подумки. – Кипріян Омела… з упевненістю я його знаю».
Операція закінчилася. Хворого живим забрали зі столу. Іскорка життя, яка тліла в ньому, могла легко згаснути або знову розгорітися. Його помістили на четвертий поверх у палату для пацієнтів, які не платили, а професор Вільчур просто з операційної попрямував у канцелярію, де на нього вже чекали комісар поліції та слідчий.
Під тиском громадськості влада змушена буда ґрунтовно розслідувати справу про
