і тепер залежав від голови страхового товариства «Тухвиця».
Зрештою, і сам Вільчур не відчув зміни. Багато років він не надавав великого значення грошам. Колись, коли його дружина, світлої пам’яті Беата, ще була з ним, він працював по кільканадцять годин на добу, вірив, що великою розкішшю, автівками, дорогим хутром та прикрасами може забезпечити їй радість і щастя. Й ось одного разу вона все це залишила, залишила й пішла, взявши маленьку Маріолу. Разом з її відходом розвіялися його ілюзії. Усі зусилля, зроблені до цього часу, вся наполеглива і вперта боротьба за існування здавалася смішним непорозумінням, безглуздим зусиллям, трагічною помилкою.
А потім настали роки… зовсім інші роки… Хто знає, чи не слід їх благословити, ті роки, проведені на шляхах волоцюги, роки, проведені серед добрих людей, коли праця із сокирою в руці або з важким мішком на спині була роботою за простий шматок хліба… Втрата пам’яті. Так. Багато років він не знав, хто він, звідки він, як його звати. А втрата пам’яті тоді не була для нього благом? Чи не повинен він благословити Бога за те, що відібрав йому свідомість минулого, свідомість смертельної рани, завданої його серцю, до безпам’яті закоханому серцю, жінкою, яку кохав понад усе…
Попіл часу притрусив минуле, попіл часу притрусив волосся…
З минулого йому лишилась тільки Маріола… Чи лишилася?..
Він бачив її лише один раз протягом трьох років, після того як вона вийшла заміж. Він не ображався ні на неї, ні на Лешека. Що ж, у кожного своє життя. Молоді птахи вилітають зі своїх гнізд, будуючи своє, і ніколи не повертаються до старого. Родина Лешека живе в Америці, і хоча вони часто пишуть, все більше й більше відчувається з їхніх листів ця відстань у тисячі кілометрів, цю перепону багатьох тисяч інших, відмінних, чужих умов життя, які відділяють їх від нього.
«Я їм не потрібний, – думав Вільчур, – а при їхньому багатстві вони навіть не відчують втрати, якщо після мене нічого не отримають».
Після смерті… Вперше його осінила думка, що він уже старий. Досі безліч щоденної праці та його невтомна енергія приховували перед його очима той факт, що він наближається до того віку, коли більшість людей думає лише про смерть. Коли Вільчур прочитав ці слова в інтерв’ю Добранецького, вони видалися йому такими смішними й нікчемними, як і решта його підступного судження. Минали дні і тижні, а він дедалі більше задумувався про свою старість.
Хоча Вільчур щодня о сьомій ранку був на ногах, а о восьмій – в клініці, як правило, пообідній час проводив вдома. Переважно на самоті.
Він відчував втому. Через постійні нападки, на які він не реагував, його нервовий стан погіршувався, а це позначалося на здоров’ї та самопочутті професора.
Тоді він почав пити. Це не була залежність. Просто старий, досвідчений Юзеф, слуга Вільчура, одного дня запропонував йому чарку коньяку:
– Ви трохи застудилися, пане професоре.
