сімдесят три. Шпичастий ніс, тонкі губи. Спробувавши подумки стерти зморшки й уявити молодше обличчя, Валландер повернувся до фотографії трьох молодиків. Уважно розглядав їх, одного за одним. Той, що стояв ліворуч, чимсь подібний до Ерікссона. Інспектор відкинувся на спинку стільця й заплющив очі. Гольґер Ерікссон лежить мертвий у канаві. У його сейфі ми знаходимо засушену людську голову, щоденник і фотографію. Враз Валландер випростався й розплющив очі. На думку прийшов злом, про який торік заявив Ерікссон. Сейф залишився недоторканим. «Припустімо, – роздумував Валландер, – що злочинцеві було так само непросто знайти прихований сейф, як і нам. Припустімо, що вміст цього сховку був такий самий, як нині. Очевидно, саме цього й шукав злодій, але не знайшов, а далі вже й не пробував. А за рік Гольґер Ерікссон загинув».
Видавалося, що такі міркування принаймні почасти тримаються купи. Але одна обставина зводила нанівець усі спроби знайти зв’язок між різними подіями. Злочинець мав би усвідомлювати, що після смерті Гольґера Ерікссона рано чи пізно хтось та знайде той сейф. Хоча б спадкоємець маєтку.
А проте щось у цьому та й було. Хоч якийсь слід.
Валландер знову придивився до світлини. Чоловіки усміхаються. Ці усмішки не змінюються ось уже тридцять років. А чи не сам Ерікссон зняв це фото? Навряд, тоді він успішно продавав автомобілі в Істаді, Тумеліллі та Шебу. Не бував на війні в далекій Африці. А може, бував? Досі відомо тільки про частку Ерікссонового життя.
Валландер задумливо розглядав щоденник, що лежав перед ним. Засунувши фотографію в кишеню куртки, він узяв цей щоденник і пішов до Нюберга, який обстежував ванну кімнату.
– Ось ці нотатки я візьму з собою, – сказав інспектор. – Календарі залишу.
– Чи допоможе це слідству? – спитав Нюберг.
– Мабуть, так. Якщо хтось мене шукатиме, то скажеш, що я вдома.
Вийшовши на подвір’я, Валландер побачив, що кілька поліцаїв знімають загорожу навколо місця вбивства. Протидощового навісу вже не було.
За годину він сів за кухонний стіл і став помалу читати щоденник.
Перший запис датовано двадцятим листопада 1960 року.
Розділ 10
Минуло майже шість годин, поки Валландер прочитав увесь щоденник. Час від часу читання переривали телефонні дзвінки. О четвертій дня на хвилинку заскочила Геґлунд. Він старався, щоб такі перерви тривали якнайкоротше. З усього досі прочитаного ці записи були найцікавіші й водночас найжахітливіші. Оповідь про кілька років життя людини впровадила Валландера в зовсім чужий йому світ. Хоча Гаральд Берґґрен не належав до майстрів пера, хоча в багатьох місцях він грішив сентиментальністю, невиразністю, а то й безпорадністю, зате зміст написаного і значимість пережитого затінювали прикре враження від недоладних пасажів, крізь які доводилося пробиратися. Валландер відчував, що цей щоденник допоможе зрушити слідство з місця й зрозуміти, що сталося з Гольґером Ерікссоном.
