Це людська голова. Чорна голова. Належала дитині. Або ж підліткові. Розглядаючи її крізь лупу, Нюберг зауважив, що шкіра побита міллю. Коли він нахилився до голови й понюхав її, Валландер гидливо скривився.
– Хто розуміється на засушених головах? – спитав Валландер.
– Хтось із Етнографічного музею, – відповів Нюберг. – Нині це Народний етнографічний музей. Державне поліційне управління видало цінну брошурку. У ній написано, де можна дізнатися про всілякі рідкісні явища.
– Тоді ми зв’яжемося з цим музеєм, – сказав Валландер. – Було б добре, якби ми вже в ці вихідні знайшли знавця, що міг би відповісти на наші запитання.
Нюберг заходився пакувати голову в поліетиленовий мішечок. Валландер і Геґлунд сіли за стіл і стали оглядати інші предмети. На медалі, що лежала на шовковій подушечці, був напис французькою мовою. Ніхто з поліцаїв не зрозумів, що він означає. Навіть Нюберг. У нього англійська поганенька, а про французьку не варто й говорити. Тоді вони взялися до календарів – старих, із початку шістдесятих років. На форзаці одного з цих щорічників вони розібрали напис – «Гаральд Берґґрен». Курт вичікувально глянув на Анн-Брітт. Вона похитала головою. Таке ім’я та прізвище досі не фігурувало в матеріалах слідства. На берегах календарів було кілька записів. Зазначено час. Ініціали. В одному місці стояло: «Г. Е.». Це було десятого лютого 1960 року. Понад тридцять років тому.
Погортавши густо помережані письмом сторінки нотатника, Валландер побачив, що це щоденник. Перший запис датовано листопадом 1960-го, останній – липнем наступного року. Дрібний нерозбірливий почерк нагадав Валландерові про забутий візит до окуліста. Позичивши збільшувальне скло в Нюберга, інспектор перекидав сторінки й читав п’яте через десяте.
– Йдеться про Бельгійське Конго, – виснував він. – Хтось там був під час війни. Як солдат.
– Гольґер Ерікссон чи Гаральд Берґґрен?
– Той другий.
Інспектор відклав щоденника набік. Безперечно, це важлива річ, яку треба уважно прочитати. Вони переглянулися. Валландер відчував, що Геґлунд думає про те саме.
– Засушена голова людини, – мовив він. – І щоденник із записами про війну в Африці.
– І яма з палями, – додала Геґлунд. – Наводить на думку про цю війну. У моєму уявленні засушені голови пасують до людей на палях.
– У моєму теж. Питання в тому, чи ця знахідка напровадить нас на потрібний слід.
– Хто ж такий той Гаральд Берґґрен?
– Ось це нам передусім треба з’ясувати.
Згадавши, що Мартінсон у Сварте вже, напевно, розмовляє з Ерікссоновим давнім знайомим, Валландер попросив Геґлунд зателефонувати колезі на мобільний. Відтепер треба брати до уваги все те, що якимсь чином може стосуватися Гаральда Берґґрена. Вона набрала номер. Почекала. І крутнула головою.
– Він не ввімкнув мобільного.
Валландер розсердився.
