у такому завжди думають про молодих дівчат…»
Сер Чарльз вів далі:
– Море – хіба може бодай щось із ним зрівнятися? Сонце, вітер, море – і проста хатинка, щоб було куди повертатися.
І він задоволено озирнувся на будинок за своєю спиною, будинок, у якому були три ванні кімнати, гаряча та холодна вода в кожній спальні, найсучасніша система центрального опалення, найновіші електронні прилади, штат покоївок, шеф-кухар і посудомийниця. Здається, сер Чарльз дещо по-своєму інтерпретував вираз «просте життя».
З будинку вийшла висока й дуже негарна жінка й важкими кроками підійшла до них.
– Доброго ранку, міс Мілрей.
– Доброго ранку, сере Чарльзе. Доброго ранку. (Легкий кивок двом іншим джентльменам.) Ось меню вечері. Можливо, ви захочете щось у ньому змінити?
Сер Чарльз взяв меню й забурмотів:
– Поглянемо, диня канталупа, борщ, свіжа скумбрія, шотландська куріпка, суфле «Сюрприз», канапе «Діана»… Ні, гадаю, я нічого не змінюватиму, все чудово, міс Мілрей. Гості прибудуть потягом о пів на п’яту.
– Я вже дала Голґейту вказівки. До речі, сере Чарльзе, якщо ваша ласка, то дозвольте сказати, буде краще, якщо я сьогодні повечеряю з вами.
Сер Чарльз страшенно здивувався, але люб’язно відповів:
– Дуже радий, міс Мілрей, звичайно… але… ем… Міс Мілрей спокійно пояснила.
– Інакше, сере Чарльзе, за столом буде тринадцятеро людей, а люди часто забобонні.
З тону міс Мілрей було зрозуміло, що вона готова хоч щовечора частувати тринадцятьох гостей без найменшого хвилювання. Вона вела далі:
– Думаю, тоді все узгоджено. Я повідомила Голґейта, що машиною треба забрати леді Мері та Беббінґтонів. Усе правильно?
– Абсолютно. Я саме збирався вас попросити.
Із трохи зверхньою усмішкою на суворому обличчі міс Мілрей пішла геть.
– Це, – святобожно промовив сер Чарльз, – просто неймовірна жінка. Я завжди боюся, що вона прийде й почне чистити мені зуби.
– Втілення завбачливості, – сказав Стрендж.
– Вона працює на мене вже шість років, – додав Картрайт. – Спершу була моєю секретаркою в Лондоні, а тут, я вважаю, вона щось на кшталт економки найвищого розряду. З нею в будинку все працює як годинник. І от раптом, уяви собі, вона хоче піти!
– Чому?
– Вона каже, – сер Чарльз недовірливо потер ніс, – вона каже, що в неї мати, прикута до візка. Особисто я в це не вірю. В таких жінок взагалі не буває матерів. Вони самовільно генеруються в динамо-машинах. Ні, тут щось інше.
– Цілком імовірно, – сказав сер Бартолом’ю, – що люди почали подейкувати.
– Подейкувати? – Актор витріщився на друга. – Подейкувати про що?
– Мій любий Чарльзе, ну ти ж розумієш, про що йдеться.
– Ти маєш на увазі, про нас із нею? З її зовнішністю? В її віці?
– Їй, певно, ще немає п’ятдесяти.
– Думаю,
