долі…
Нове життя наступило для мене.
Тяжко було дивитися на муку людську.
…Голоднячка несла кругляк, опустила його коло чоловіка – і caмa впала, знесилена. Можливо, ласкаве слово хотіла вчути, може, спомогу чекала. А він…
– Ти – лежати? Побив би тя Богочко, а зимувати де думаєш? Вставай! – заревів і бухнув кулачиськом межи плечі. Це вдарила не лють, а біда.
Підвелася, ні жива, ні мертва, стогнучи, крізь сльози глянула на нього, харкнула кров’ю на купу каміння і прохрипіла:
– Закляло би ся і се місце, і каміння, і життя…
Прокляття було таким щиросердим, таким несказанно тяжким що мені зробилося аж лячно. Може, в таку нещасну хвилину вимовила його, бo справдиться це, збудеться!
Тоді, може, вперше занила моя душа від людської жорстокості.
А далі… ні, не звикла. Я не могла й ніколи не зможу звикнути до наруги. Це – неможливо. Люди, мабуть, звикають. Бо інакше б не терпіли.
Фундамент був широкий, надійний. Щось віще керувало тоді Голодняком. Бо в сорок четвертому, коли я здригатимуся під війною, і кулі Другої світової свистітимуть наді мною – цей широкий мур врятує не одне життя від смерті. Оскаженілі чужинці з нашитими павукоподібними хрестами, втікаючи, розстрілюватимуть усіх на своїй ганебній путі. Запалахкочу я, закривавлю, застогну…
Але то вже буде аж потім, через пару десятків літ, коли я, змучена, оплакана, нещасна, проклята, зватимуся Бразилією.
Ніхто про це ще не знав у ту сльотаву осінь, ніхто, навіть гора Ясениця, якій зверху півсвіту видно.
Звідки їй знати долі людськії? Коли й людям самим це не відомо.
Вивели Голодняки стіни, вкрили соломою та й поселилися.
Тої першої зими вмер середульший, Михайлик, дев’ятилітній. Не знаю, від чого, але не з розкошів.
…Мене вкрив сніг. Я нічого не бачила, тільки в різдвяну ніч вчула проймаючий душу дикий скрик Голоднячки. Вона вибігла з хати – мабуть, босоніж, бо сніг не порипував під її ногами, та й помчала, як божевільна, до криниці. Тут я і вгледіла її – простоволосу, страшну. Вона йойкала, заломлюючи д’горі руки, де блистіли мудрі й незрушні зорі. Мовби звідси могла почути її синова душа.
– Синку мій, Михайлику, лебедику-у, йой-йой-йой! Синку солоденьки-ий! Та не суджено мені тебе під вінець весільни-ий виряджати-и, не суджено твоїх діточок бави-ти-и, помочі невістчиної ждати… Йой, не суджено, не суджено-о, проклята доленько моя! Гoсподи, змилостився наді мною, зглянься… Візьми й мою душу! Я не можу дивитися, як діти гибіють, голодні й простуджені…
За скутою льодом Латорицею де-не-де блимали вогники. Що діялося в хатах – не відала я. Не люблю вигадувати. Говорю лиш те, що знаю достеменно, в що вірю. Слово без віри нічого не варте.
Ненавиджу брехню. А її у світі – багато, навіть більше, ніж правди. Це – страшно.
Мені було незвично вислуховувати біль нещасної, і я ще глибше заховалася під сніг від зойку материнського. І ніхто її не втішав. Лиш вітер у височині розносив сиву печаль. Ще
