розведуть.
– Ся земля – на камені. Нич не вродить, – брали сумніви хазяйку.
– Вродить, Марусьо, вродить, – заспокоював Голодняк. – Її вичистити треба, зорати.
Боже, як приємно, коли в тебе вірять люди!
– Та чим ти зореш, який плуг сюди добереться? – питала дружина.
– Добереться, не бійся. Ріка зміліє…
– За які гроші зореш? Чим платити будеш?
– Чим? А віддамо – тому ж Фединчукові чи Головці, у яких свої коні, малого Петрика. Най послужить у них рік-два. Бо нам коней треба буде й треба.
– Отямся, Василю. Та кого ти впросиш орати мертвицю, яка ще ніколи орана не була? А каміння кілько в ній! Хто захоче плуги ламати, коней мучити?
– Но та що, вмирати вже? Падати? – далі Василь починав дихати пеклом на Марусю. – Чого ти? Ні, щоб підказати, помогти словом, а ти б’єш, б’єш. Мало нам горя, що маєме? Ще самі будемо гризтися?
– Ци мені й зазвідати не мож уже, ци закам’яніти, оніміти? Роби, ґаздо, що хочеш.
Дим роз’їдає засльозені очі.
Сидять біля тепла, зігнуті думами… Так тягнулися вечори.
Михайликові могилу викопали під самісінькою горою.
На білому тлі одиноко зачорнів хрестик.
Земля важчає з кожним покійником. А якщо ця квітка взагалі не розквітла? Не встигла?
Мучилася Маруся, мучилася і я, Земля. Вона – родила, я – забрала. Їй, матері, було легше: вона могла виплакатися. І взагалі горе люди переносять легше. А я й не виплачуся, тільки стогну. І стільки в моїх грудях назбиралося туги, стільки болю, що глибоченними ночами, коли все спить – у мені все гуде, так тривожно-тривожно.
Посхиляють наді мною свої сиві голови мої посестри Ясениця, Сорочий Верх, ще й Черешний вигляне з далечі – то й від того співчуття мені легше. Пожуримось отак, посумуємо, та й новий день треба стрічати, нових болей набиратися. Люди душать один одного, гнітять, обкрадають, обманюють, оббріхують, обважують, обраховують, образливо обзивають… Укорочують собі здоров’я і вік – і Землі, на якій живуть. Бо все на ній претісно зв’язане, все.
Нагла смерть Михайлика не залякала людей. А, може, і лякала, але вибору не було. Землі ж – нема, вся в багачів. Куди діватись бідняку? Молоді найбідніші пари села йшли за Латорицю-річку, до мене, звивали собі тут гнізда. Через пару літ хати почали дертися аж на Ясеницю, до Сорочого Верха добиратися.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
