не посеред джунглів Юкатану, а біля підніжжя бескидів Карпат.
Вишивка – от без чого майя уявити не можна. Від того дня, як біля підніжжя співучої піраміди у Чечен Іці я купив вишивку храму Кукулкана, і далі по всіх мандрівних дорогах я не зустрів жодного тубільця, який би не був прикрашений вишивкою. Особливо виразно виглядають офіціантки у тутешніх ресторанах – їхні сукенки прикрашені мереживом не лише навколо шиї, а й до самого долу. Там майже немає незаповненого тла – суцільне мереживо з ниток, суцвіття яких витворює рукотворну гаму краси, від якої очей не відведеш.
У них немає одягу без вишивки – от яка штука, і це відкриття, як ніхто інший, має усвідомити якнайглибше саме українець! Ми чомусь – теж такі самі! І за цією ментальною прикметою майя ближчі нам, українцям, аніж сусіди поляки чи росіяни, приміром, які вишивок особливо не культивують і з нас навіть, ковзаючи по землі у своїх кирзаках, кепкують.
Чому так? Улюблена тема дослідників: майя як галактичні блукальці тільки на Юкатані сконцентровано себе проявили, чи висадилися вони й на інших континентах – у Єгипті, біля Тибету і ще багато де могли жити? А може, не випадково саме українцю з-поміж інших, аж надто інтелектуально крутих націй було дано розгадати їхню навіть не те що мову, а душу, їхній генетичний код чи навіть код галактичний?
Дивлячись, як ці юкатанські «гуцули» витинають своїх «коломийок», я думав про те, що нічого у цьому гармонійному і прекрасному світі не буває випадковим.
А смисловий фінал днини у моєму житті на тему майя я би зобразив так: під’їжджає до мене із пропозицією проїхатися на велосипеді-таксі майя, що зветься Ернесто. Я йому по дорозі щось розповідаю про Ернесто, але Хемінгуея, його тезку а відтак наш ровер мало не б’ється колесом об стіну. Піраміда!
Вона тут – найвища на Юкатані. Впирається у небо. Місто називається – Коба. Як і тисячу років тому. Як і Київ був таким же на ймення міленіум років назад.
Піраміда Коба знаменна не тільки рекордною висотою – по ній можна ходити. Підніматися вгору. Аж до неба!
І сотні мурашок людських на моїх очах це роблять. Сходами – вперед і вище! І не дивися вниз, як учив мене тато, коли я ліз на черешню.
Але попробуй тут зійти на вершину: сходини ті, рукотворно-пірамідальні – близько метра висоти. Тут не розженешся. На чотирьох треба вилазити на кожну наступну сходинку, кам’янисто-бриласту.
Я додряпався до середини. Важко фізично, мушу признатися. Тим паче, що треба ж вертатися з неба на землю, а це, як казав унизу Ернесто, набагато важче. Можна за милу душу зірватися із цієї карколомної драбини.
А чого дряпатися? Може, й досить. Посередині зупинюся. Між Землею і Небом. Тут добре думається. Що ж то з нами діється? Із моєю отою близькою і дорогою, але неначе трохи схибленою ріднею, що зветься людством.
Людство
Як багацько нас є!
У селі сталася новина: у сім’ї Кумарів народився син. Назвали
