слів, то чорним зловісним лісом, то блакитними прохолодними морськими безоднями, а то й вулицями невідомих казкових міст, адже карлик навчався мистецтва оповіді на Близькому Сході, де оповідачів цінували дуже високо, і вони були магами, що гралися з людськими душами, мов діти з м’ячем.
Його історії майже ніколи не розпочиналися в чужих країнах, куди душам тих, хто його слухав, важко було перенестися на крилах своєї фантазії. Навпаки, він починав свою оповідь із того, що можна було реально побачити на власні очі: чи то була золота пряжка, чи шовкова хустка. Він завжди починав із близького, що можна побачити, й проводив уяву своєї пані непомітно для неї саме туди, куди він сам цього хотів, починаючи свою оповідь від колишніх власників таких скарбів, від майстрів, що їх виготовляли, або ж від продавців, що їх реалізували. Тож його розповідь, розгортаючись неспішно й природно, переносила слухачку з даху палацу на баржу купця, а з баржі – до гавані, а звідти – на корабель, а вже з нього – в будь-який найвіддаленіший куточок світу.
Той, хто слухав карлика, гадав, що він і сам подумки подорожує, і коли він спокійно сидів у Венеції, його душа весело чи стривожено блукала далекими морями й казковими країнами. Ось у такий спосіб правив свою оповідь Філіппо.
Окрім таких дивовижних, здебільшого східних казок, він розповідав і про справжні пригоди, події як старого, так і нового часу, про мандри й страждання короля Енея[8], про древню державу Кіпр, про короля Іоанна[9], про чародія Вергілія[10], про чудесне плавання Амеріго Веспуччі[11]. Крім того, його власна фантазія спроможна була породжувати й свої найхимерніші історії.
Одного разу його пані, дивлячись на папугу, що куняв, запитала: «Ану, всезнайко, скажи-но, що сниться тепер моїй пташці?» Карлик замислився на якусь хвилину, а затим почав одразу розповідати якийсь довгий сон, буцімто він сам був папугою, а коли закінчив оповідати, папуга прокинувся, замекав, немов коза, й затріпотів крилами.
Або іншим разом пані кинула камінчик через парапет тераси вниз у канал й, зачувши звідти плескіт води, запитувала: «Ну, Філіппо, куди потрапив тепер мій камінець?». І карлик в ту саму мить розпочинав оповідь про те, як цей камінчик потрапив до медуз, до риб, крабів й устриць, до затонулих кораблів і водяних духів, до кобольдів і русалок, життя яких і їхні звички він знав достеменно й міг відтворити у всіх деталях.
Хоча синьйорина Маргеріта, подібно до багатьох інших багатих і чарівних дам, була зарозумілою й жорстокосердною, до карлика вона ставилася з особливою приязню й дбала про те, щоб усі поводилися з ним чемно і з належною повагою. Хоча сама вона не могла собі подеколи відмовити в задоволенні трішки подражнити карлика, адже він був її власністю.
То вона забирала від нього всі його книжки, то зачиняла його в клітці з папугою, то залишала його самого борсатися на слизькому паркеті в залі. Чинила вона все це не зі злого наміру, та й Філіппо ніколи не
Еней – у давньогрецькій міфології герой Троянської війни. Герой поеми Вергілія «Енеїда» (29–19 р. до н. е.).
Король Іоанн (Джон) Безземельний (1167–1216) – король Англії з 1199 року і герцог Аквітанії з династії Палантагнетів, молодший (п’ятий) син Генріха ІІ й Алієнори Аквітанської.
Чародій Вергілій (Публій Вергілій Марон) або Вергілій (70 рік до н. е. – 19 р. н. е.) – один із найбільших поетів Давнього Риму. Ім’я Вергілія було оточене таємничою легендою, що перетворилася в Середні віки на віру в нього як чародія. Підставою численних легенд про його чудодійну силу стали деякі описані події в його творах, як, наприклад, розповідь про загробне життя в «Енеїді» тощо. Вергілій – засновник і добрий геній Неаполя, він – неперевершений майстер, який виготовляв чудові предмети, бронзові статуї, бронзову муху, що виганяє мух із Неаполя, а також образів, що охороняють місто від зарази, чудесне дзеркало, що віддзеркалює все з того, що відбувається у світі, вічно палаюча лампа, повітряний міст тощо.
Амеріго Веспуччі (1454, Флоренція – 1512, Севіл’я, Іспанія) – флорентійський мандрівник, на честь якого було названо Америку.
