style="font-size:15px;"> – А так. Єдине, що ми можемо їм навісити, – це групова бійка. І то немає доказів.
Рибчик засопів. Він не любив, коли я говорив з ним так, саме так, а не як з Коломійцем.
– Перестань, – зашелестів він. – А хто тоді грабонув ощадкасу на Кобищі і ювелірний біля третьої школи? Три трупи. Почерк один. Гриша, не валяй дурня. Вірмени і цигани, сам знаєш, на таке не підуть.
– Як знати. У циган знайшли десяток годинників, – вставив я своєї. – Якщо так, то треба шукати десь-інде…
– Гриша, не валяй дурня. Є люди. Іди і працюй. Зрозуміло? І нічого тут умнічати. Ти багато думаєш, Силка, – видав підполковник, очі в нього зволожніли, а кінчик язика солодко облизав губи.
– Тут треба думати, Рибчик, – я так просто і назвав його на прізвище, від чого той боязко поморщився, шукаючи відповіді у скупого розуму.
– Ти, старший лейтенант, не інакше – мислитель.
Він пошукав щось очима, потім зупинився на графині, синьому, з жовтими квітками, і мені зробилося на душі паскудно, так, наче провалюєшся у прірву. Я відповів:
– Підполковнику, на вулиці вісімдесят четвертий рік.
– Ти і покопайся… Знайди тих, хто стріляв по вірменському вагону, відшукай стволи, свідків, щоб усе було чинно, а то зразу вісімдесят четвертий рік. Мені хоч двохтисячний, зрозумів? – випалив він, потер лоба вузлуватим вказівним пальцем, лизнув нижню губу. – Джулай помер чи що?
– Угу, – сказав я. – Сьогодні його хоронять. З області навіть наряд на підмогу прислали.
– Ідіоти. Кіпіш тільки наводять.
– Точно.
– Що ти, як папуга.
– Його застрелили, – сказав я і подивився йому прямо в очі, але він відвів погляд, і я зустрівся з запітнілою лисиною.
– Блядь, Силка, ти так і шукаєш роботи. Як застрелили?
– Із винтаря. А в докладній надряпали, що від інфаркту, – видав я.
– А це не ті винтарі, що погуляли на Кобищі?
– Не знаю, – відповів я, але відчув, як щось гидко повзе поза шкірою.
– Марго зникла, й Ульяненко, – задумливо сказав підполковник.
– Слухай, тієї ночі гуляв Батрак зі своєю компанією. Тобі, Вася, ні про що це не говорить?
Підполковник завмер, наче вождь монголів з картини, хрюкнув і подивився, зараз прямо-таки у вічі подивився:
– Про Батрака забудь. Приїдуть полтавські або київські, то надеруть так задницю, що… – він пошукав слова, але не знайшов. Вдихнув на повні легені і заявив: – Копай, копай пацанів, – він хотів лизнути губу, а вийшло – захопив повітря, – а про Батрака забудь.
І знову я уявив його дружину, але вже в іншій якості: вона, трусячи пузом, залазить на Рибчика. Ось так, про пацанів, про Марго я не думав, наче їх не було взагалі або вони давно мертві. Ми наче по команді подивилися у вікно, мовби там повгніздювалися привиди. Ось так було. А можливо, не так. Алкоголь
