вівці вилучати!»… – Біжи сама-а!» – «Мати казали тобі, бодай-бись луснув!..» – «Тато казали тобі, щоб ти скрутилася-а-а!..» – «Наших шестеро, гляди, Марійко!..» – «Не розгуби ягнят, як учора, бо на гамуз поб’ю!..» – «Що-о? Де-е? Тю-у-га-а!..»
Сонце сідало червоно. Вікна горіли, як печі, стіни хаток стали рожевими, по білих сорочках розлилось червоне світло. Здалеку йшла на село хмара куряви. Вона все наближалась, росла, здіймалась до неба, врешті сонце пірнуло в неї і розсипалось рожевою млою. Звідти доходили якісь тривожні згуки, немов діти плакали або десь ціпи гупали на току, – і раптом овеча отара залляла вулицю і сколихнула повітря нескладним беканням. Жива маса овечих тіл терлась вовною, тремтіла і колихалася, як драглі; цілий ліс тонких ніжок замигтів перед очима, голі дурні морди розкривали пащі серед рожевої куряви і плакали: «Бе-е-е… ме-е-е…» В рожевому тумані, мов тіні, сновигали люди, з’являлись і щезали неясні обриси хат, у морі овечого лементу гинули всякі згуки, весь цей гармидер нагадував сон. Ззаду отари йшов чорний чабан, високий, ще більший від непевного світла, немов міфічний бог, ляскав пугою і кричав диким, грубим голосом, що покривав усе:
– Гар’я!.. Триш-триш!.. Гей!..
Вже нічого нема на вулиці, все щезло, як сон, пил поволі сідає на землю, а вечірнє повітря все ще тремтить живим акордом завмираючих згуків.
На землю глянули тихі зорі.
Сині стіни, в кутку бебехи, залитий пивом стіл. Тісний ванькирчик у Менделя.
– Не морочте мені, Хомо, голови – кажіть зараз: буде фабрика? Кажіть – буде?
Пиво пінилося в зелених склянках і шуміло в голові.
– Таже сказав, що буде.
– О! О! А нащо ж ви радите віддати Гафійку в найми?
– Раджу. Однаково пропаде дівка. Наїсть, нап’є вдома, тобі ж гірше буде… А їй одна доля: найми. Думаєш – возьме хто бідну? Посивіє дівкою. Наймай, коли люди трапляються. Завтра ж відведеш в Ямище до економа; добрий панок, щоб йому черви язик сточили. Що ж, будемо сватами? Того тебе й кликав до Менделя.
– Не кажіть мені про те – не люблю. Я й в мислі не мав такого.
– Наймай, Андрію.
– Облишіть, Хомо. Краще пиймо.
– Чого ти чванишся? Старці, злидні, животи з голоду присохли до спини, а воно приндиться… Кажу, наймай, каятимешся потім.
– Е, я такого не люблю. Нащо робити з писка халяву.
Андрій почервонів і встав з-за столу.
– Сиди… Може, не правда? Ти думаєш, що ти людина? Собака ти, та й вже. Яке наше життя? Собаче. Та ти сиди.
Гудзь поклав Андрієві на плечі свої здоровенні руки і посадив. Потому наблизив до нього свій безвусий, червоний від пива вид, від якого пашіло жаром.
– Ти не крути… Ти мені скажи: скільки літ прожив? П’ятдесят? Доживаєш віку? А де ж твої молоді літа, де твоя сила, покажи свою працю. Мозолі показуєш? Покажеш іще й горб… Цілий вік з тебе луску шкребли, а ти, воле, у плузі йди! Наша доля така – робім і грудьми, та не будемо людьми. Ти
