неба:
– Що ти кажеш, непритомний! Та ти ставай на коліна та цілуй її… їж її, землю святу, вона тебе годує… вона тебе й сховає, чоловіче…
Вона стала біла, як біль, і справді налякана.
Хмару розбила ластівка. Вбігла Гафійка, сквапно ховаючи щось за пазуху. Оте чисте, виплекане, немов вилизане матір’ю звірятко, таке туге, як пружина, з круглими бронзовими руками й ногами, в золотих волосинках, ота весняна золота бджілка – вкинула в хату щось таке, від чого білі стіни під низькою стелею осміхнулись, голуб перед образами крутнувсь на нитці, і козаки з червоного паперу, наліплені на стінах, узялися в боки.
– Мамо, давати обідати?
– Давай, давай, Гафійко… Маланка зразу відійшла.
– Та чого ти крутишся по хаті, мов дзига? Так і миски поб’єш. І в церкві усе крутилася та оглядалася…
– Та його не було в церкві.
– Кого «його»?
– Та то я так…
– Що тобі, дівко, сьогодні: мало борщу не перекинула.
– Страх, розказує, яке діялось: народу, каже, як на війні, сила-силенна…а кінні наступають, душать. «Розходьтесь!» – гукають. А ті: «Не підемо, давай нам наше… ми за правду».
– Та хто розказує?
– Марко… недавно прийшов з Адесу…
– Це Гущин? Кажуть, піймавсь на злодійстві, посидів у тюрмі, та й привели сюди на втіху старому батькові.
Гафійка спалахнула:
– Брехня! То люди брешуть. Він нічого не крав, от їй же богу!
– Та цить же ж бо! – гукнув Андрій. – Яке там злодійство! Мені урядник розказував, як я ходив на пошту. Він, Гуща отой, не крав, а народ бунтував. Такому б, врядник каже, у тюрмі гнити, а не на волі бути…
– Та їх там, тату, кривдили…
– Що ти тямиш!.. От нехай лиш побачу, що він тут ману пускає та книжки людям читає, – зараз руки назад та й до врядника.
– Оце напалися… не знають самі за віщо…
– А тобі що? Ти мені з ним – гляди, не приставай, бо як побачу, пане добродзею, то…
Але він не скінчив: саме в той мент, як Гафійка нагнулася, щоб вийняти з печі горщик, з-за пазухи висунулась у неї книжка і впала додолу. Гафійка покинула горщик, вхопила книжку і, вся червона, з очима, повними сліз, прожогом вибігла в сіни. Андрій перевів здивований погляд на Маланку.
Але Маланка була вже не свята й не божа. Вона зразу забула, що в неділю не можна лаятись, і світила до чоловіка зеленими очима.
Андрій мав гарну присмаку до недільного обіду, тим більш, що скільки не кликали Гафійку їсти, вона не ввійшла вже до хати.
Ну, дав Бог неділю, можна спочити. Маланка сіла на призьбу і поклала на коліна руки. Андрій кудись подався; Гафійка на музиках, а в хаті сумно.
Сонце стоїть низько, так у три чоловіка до землі; порожні й обдерті хатинки кидають кострубаті тіні. Курна дорога з-під Маланчиних ніг біжить у поле. Навкруги пусто. Челядь гуляє на майдані: старі гомонять під ворітьми, а в Маланки звичайні гості – думи.
