тепер курився димом та крутився в повітрі, роблячи світло жовтим і каламутним. Все злилось в однім божевіллі. Люди пили його одне в одного з очей, з передсмертного жаху скалічених речей, криків скла і металу, з стогнання струн. Всі ті одламані ніжки, покручені спинки, черепки під ногами, шматки паперу, пустка руїни будили ще більшу жадобу нищить, ламати, бити, і ноги без тями топтали знищене вже, а руки шукали нового.
Андрій одною рукою ламав галузки живих рослин, розсипав землю з вазонів. Ага! Ти ростеш! І упивався хрустінням горшків під каблуками.
Хома, з перекривленим ротом, весь мокрий, блищав од поту.
– Гуляйте, діти! Прийшов наш день.
Панас Кандзюба силкувавсь до натуги підняти велику шафу, але не зважив сил. Вона навалилась на нього і придушила. Він крутився під нею, кректав, волік до вікна. Йому помогли другі. Шафа лягла на вікно, задерла ніжки й білий спід, хитнулась і щезла. Панас висунувсь у вікно, щоб бачити, як вона хрясне грудьми об землю.
На подвір’ї, у безпросвітній мряці, кишіли люди, як гусінь.
– Чого стоїте? Йдіть помагати. Тепер нам воля.
Світлиця зароїлась од нового народу, що насилу пролазив через купи уламків. Люди розсипались скрізь, по всьому дому і кожну кімнату сповнили ґвалтом. Гупали кілля і молотки, наче в великій кузні, тріщали меблі і двері, скреготало залізо, а скло дзвеліло й дзвеніло безперестанку і сипалось долі, як груші з дерева в бурю.
Весь дім трясся од зойку, кричав на пробі в порожні отвори вікон до чорної мряки, що його оточала.
Одсувались комоди, і звідти викидались тонкі сорочки, такі чудні і легкі, наче пушинки, з свистом дерлися рядна, літали, мов павутиння, мережки.
В ковалихи очі горіли, вона трясла гладкими боками, порпалась в купах і все кричала:
– Не деріть всього! Лишіть мені…
І здирала з поламаних меблів шовк, жовтий, червоний, блискучий.
Панас Кандзюба бігав по хатах, як навіжений. З-за пазухи виглядала у нього тонка жіноча сорочка без рукавів, а руки обережно тримали і притискали до грудей коробку з старим іржавим залізом. Він сам не знав, куди її діти.
Олекса Безик сяв. Він врятував од погрому слоїк з солодким і притулив до серця, наче дитину.
Хати вже були обдерті, розбиті, переповнені пилом, як димом, що простягав руки за вікна, на холод. На вікнах хилитались од вітру подерті білі завіси, як перебиті крила. Тільки лампи та канделябри лишились цілими і завзято заливали цілу руїну світом, до нестерпучості ясним.
Брудні, наче на лахміття подерті люди спинились і роздивлялись, що б знищити ще. Але нічого не було. Голі стіни конали останнім диханням оддертих шпалерів.
В кутку Хома старанно трощив ще простий кухняний ослінчик, брудний, у помиях, наполовину згнилий.
Андрій торкнув Хому за плече.
– Ну, а ґуральня?
Хома підняв на нього безтямні очі.
– Як бити, то бити все.
І
