style="font-size:15px;"> – Лий воду! Дайте води…
Хтось приніс воду і хлюпнув нею в шаплик.
Вогонь притих, зігнувся, дихнув востаннє й сконав.
– Ура! Горілка!
Руки здіймались і простягались – тремтячі, напрасні, з одним непереможним бажанням швидше дістати, вхопити і одірвати од чужих уст тепле противне пійло.
– Давай! Сюди! Лишіть мені! Буде, нам дайте…
Ті, що стояли ближче до дверей, не мали надії дістати горілки. Їм треба було самим роздобути. Вони бігли в подвір’я, скакали в калюжу, як були в одежі, й качалися там в якійсь гарячковій нестямі, щоб краще змокнуть і не боятись скакати в вогонь.
З густої осінньої мряки безперестанку вривались в ґуральню і лізли в вогонь, наче нетля на світло, дикі, напівлюдські фігури, мокрі, покриті корою рідкого болота, з-під якого блищали лиш очі.
Блакитні вогні все розростались і вже цвіли на вершечках червоним, як хмари при сході сонця. По обличчях розлились мертві синяві тони. А серед тіней од поламаних труб і машин, що з жахом бились по стінах, чорні заболочені люди скакали у дикім танці і черпали вогонь з палаючих чаш:
– Хто хоче? Пийте!
Дім, де жив Льольо, вже догорав. Падали балки у прірву отворів і розсипались снопами тріскучих іскор. Ґуральня рівно палала, вся налита вогнем, стікаючи полум’ям в вікна і двері, як рана кров’ю.
Широкі крила осінніх хмар жевріли тихо над нею, простерті в безодні ночі.
Другого дня скрізь було тихо. Люди ходили в’ялі, спорожнені наче, ліниві. Чорний задимлений комин стирчав на горбку замість ґуральні; мимохіть він притягував очі, і було чудно, що око не упиралось, як досі, в стіни, а йшло кудись далі, в порожняву поля, рудих горбків.
Андрій пішов оглядати руїни. На пожарищі, яке ще курилось, попадались цікаві. Білий димок ліниво здіймався над грузом завалених стін, наче пара у холод з ніздрів худоби. В широких отворах вікон біліли кахлеві печі, немов зуби в щелепах кістяка. Купки босих дітей порпались в теплій землі, знаходячи всякі уламки та дрібні речі, напівзотлілі. Вони сварились і бились, як горобці.
Андрій ввійшов у ґуральню. В тьмяному світлі сірого дня, що лилось крізь діри вікон та через стелю, все здавалось чужим, чудним, не подібним до того, що було вчора. Вчора тут були машини, теплі, живі, міцні апарати, що упирались і не давались, коли їх били. Сьогодні вони лежали худі, спорожнілі, скорчені вдвоє, з пробитим боком, руді й облізлі. Мідяні труби простягали безвладно покручені кінці, сплющені, зм’яклі, наче стоптані кишки, і червона іржа од вогню виступала на них кривавим потом.
Андрій дивувався. Невже се він одною рукою мав силу завдати залізу такі глибокі рани? Він переводив очі од своїх рук на машини і тільки здвигав плечима. Невже се він? Не чув уже злості, як досі, вона десь щезла за одну ніч. Йому навіть жаль стало тих апаратів: він так довго ходив коло них, наче нянька біля дитини.
Андрій стиха зітхнув і почув зараз, що коло нього щось ворушиться.
Панас Кандзюба стояв серед грузу, важкий і сірий, як купа перетлілої цегли.
– Геть
