зеренце посію – я все з руками зроблю! А без рук я дурень, коли маєш знати! То не штука зробити з чоловіка нічо та й піти собі на зломану голову! Ні, васпані, бер на плечі та й покладь на місці там, де мені лежінє є.
На озимині з’являються кури і пасуть.
– А-уш, бо піб’ю на капусту! Ти не дивиси, що я старий, але я ще такого звіря заможу, ще заможу. Не маєш що їсти на подвір’ю?
Встає, спирається на палицю і йде на озимину.
– Файне, зелене, а вона тото псує… Земля все молода, вона як дівка, свєто є – то вбереси, будний день – то вона по-будному вбрана, а все дівочить – відколи світа та сонця.
Сідає серед зеленої озимини, підпирається палицею і мовчить. Він мовчить, а село сумно довкола нього співає, а верби кидають у нього зісхлим листям…
Злодій[40]
Посеред хати стояли два дужі, моцні хлопи. Сорочки на них подерті, лиця покровавлені.
– Не май, чоловіче, тої гадки, аби я тебе з рук пустив…
Сопіли оба, були помучені і ловили в груди воздух. Коло постелі сперлася молода жінка, застрашена і заспана.
– Не стій, але піди зараз за Михайлом і за Максимом та скажи, аби зараз прийшли, бо я злодія маю в руках.
Жінка вийшла, а вони лишилися.
– Цес якби лучив на слабого, та й взєв би житє коло власної хати.
Приступив до лави, взяв кварту з водою і пив так лакомо, що чути було булькотання води з гортанці. Потім руками обтирав лице і, глядючи на нього, сказав:
– Не треба йти до цирулика, цес пустив крові доста.
А ще сих слів не сказав, як злодій вдарив його кулаком між очі.
– Ти б’єш, та й я буду, ану, хто ліпше?
Буковим, грубим поліном замахнувся, і злодій упав на землю. З ніг сикнула кров.
– Тікай тепер, як можеш, я тобі нічо не скажу.
Мовчали довго. Тусклий каганець не міг продертися через темряву по кутах, а мухи почали гудіти несміливо.
– Та затамуй собі кров, чоловіче, бо вся вітече.
– Дай мені води, ґаздо.
– Дам тобі води, кріписи, бо не знаєш, що тебе чекає!
Довга мовчанка.
– Ти, виджу, моцний, ґаздо.
– Я моцний, небоже, я коня на плечі беру, ти не добре трафив до мене.
– А натуру маєш мнєку?
– Я мнєкий, але злодія живого з рук не пускаю!
– То я маю вже тут загибати?
– Або я знаю, ци ти твердий, ци мнєкий? Як-ис твердий, то можеш вітримати…
І знов тиша запанувала в низькій хаті.
– Затамуй собі кров.
– Нащо, аби гірше боліло, як меш бити? Кров-то є сама біль.
– Як я вже буду бити, то мусить боліти, хіба би-с дух спустив.
– А Бога не меш боятиси?
– А ти Бога боявси, як-ис ліз у комору? Та там увесь мій добиток.
Новелу написано, правдоподібно, в 1900 році й опубліковано вперше в збірці «Дорога» (с. 75–83). Про зовнішні імпульси її створення признався письменник в роздумах «Під вражінням вистави “Землі”»: він добре знав реальних прототипів оповідженої історії, але трохи її переінакшив відповідно до художньої концепції.
