радіо, й вони виїхали на Личаківську під пісню «Бумбокса».
Назустріч машині помчала нерівна, укладена дрібним кругляком вулиця. Замигтіли обабіч сірі будинки, зачинені магазинчики та перукарні. Тарас усім тілом прислухався до вібрації машини, щоб зрозуміти: яка швидкість скоріше «розбудить» і приведе в рух камені клієнта. Клієнт тупо дивився вперед. Тішило одне – він не спав, його очі були розплющені. Не тішило те, що по його обличчю було неможливо зрозуміти: слухає він своє тіло чи думає про щось зовсім стороннє.
– Ви що-небудь відчуваєте? – врешті-решт запитав Тарас.
– Га? Шо? – Пасажир обернувся до водія.
– Камені! Відчуваєте що-небудь?
Вираз обличчя Льоні змінився. Він тепер явно намагався прислухатись до того, що відбувається в його нирках. Навіть почав мацати живіт рукою.
– Можете помасажувати, – кивнув Тарас. – Теж корисно!
Підбадьорений порадою фахівця, Льоня почав масажувати низ живота обома руками. Масажував хвилини три, підстрибуючи на нерівностях дороги разом із машиною. Потім ойкнув і завмер.
– Ну як? – запитав його Тарас.
– Шось сталося, – приголомшено прошепотів Льоня і спрямував переляканий погляд уперед, на дорогу, що летіла йому назустріч.
– Розслабтесь! – сказав Тарас. – Зараз переїдемо на Городоцьку! Перевіримо…
Тарас звернув із Личаківської, й машина завиляла по вузьких темних вуличках. Об'їхавши стару частину центру, «опель» вирвався на широку вулицю і знову помчав уперед з не дуже-то й великою швидкістю.
– Стій! – закричав Льоня, схопившись за живіт. – Боляче!
– Процес пішов, – із усмішкою мовив Тарас. – Тепер зупинятися не можна! Потерпіть!
У Льоні очі на лоб полізли від болю, він кинув на водія збожеволілий погляд, але рота не розкрив – не хотів розціплювати зуби, затиснуті від болю. Нагнувся вперед, до панелі, не прибираючи рук від низу живота. Біль, колючий і навіть дряпучий, ніби повільно переповзав із місця на місце. Льоня виразно відчував його рух.
– І довго так? – здавлено запитав він хвилини через три-чотири.
– Хвилин п'ятнадцять, – відповів Тарас. – Потім, якщо не вийде, перерва, і продовжимо.
Ця ніч здалася Тарасу нескінченною. Після чотирьох повних дистанцій вулиці Городоцької, а це мало не тридцять кілометрів, Льоні стало зовсім зле. І тут на дорозі промайнула підсвічена зсередини смугаста палиця даішника. Тарас зупинився. Даішник ввічливо попросив документи і з підозрою втупився на Льоню, точніше, на його скорчене від болю обличчя.
– До лікарні везу, – знайшовся Тарас. – Товаришеві погано.
– Щасливої дороги! – даішник повернув права і документи на машину.
Через три години, вже відмовившись від довгих «вібрацій» Городоцької та Личаківської вулиць, переїхав Тарас на «короткі вібрації» вулиці Лісової. Лісова була дійсно коротенькою та крутою вуличкою з такими дірками в дорозі, що машину підкидало там майже на півметра.
