style="font-size:15px;"> Але я спускаю його на землю й, держачи за руку, сідаю за стіл.
– Ну, як справи, малий?
– Та нічогенько. А в одного хлопчика сьогодні знайшли табак у кишені. Второкласник. Його виженуть. Глупо за такий пустяк ісключать хлопчину. Правда, дядю Яша?
Я боюсь, що на моїм лиці занадто виразно помітно моє почування і, усміхаючись, кажу:
– А звичайно, звичайно. Чорт зна що таке!
– Ей, дядю, ти знов смієшся! Я не хочу. Я з тобою серйозно, а ти… Коли я буду в другому класі, я теж куритиму!
– А тепер не куриш?
– Тепер ще рано, – поважно говорить він.
Так, він викапана мати. Ті ж самі голубувато-сірі очі, тільки не такі сухі та жорсткі, те ж саме пукате, як бік чайника, чоло, гостре підборіддя, біляве, невитке волосся. Ніс неправильний. І сьогодні мені здається, що в ньому є щось качине, плескувате. Глибоке хвилювання та ніжність охоплюють мене.
Я кашляю, закурюю й кажу Соні:
– Ти дуже сердишся?
– За віщо? – байдуже кидає вона, тримаючи руку на крані самовара. Потім закручує його й підсуває мені склянку міцного чаю, такого, який я люблю.
– Ну, за віщо… Але, бачиш, нема гірше, як грати в своїй кумпанії. Все дають один одному одігратися. Та так тягнеться доти, поки всі не втомляться…
Андрійко тягне руку, хоче піти. Я обіймаю його й садовлю на своїх колінах. Він задоволений і зараз же починає нишпорити по моїх кишенях.
– Андрійку, тобі час спати… – каже Соня.
– Ну, ма-амо! Ти раз у раз, як приходить дядя Яша, женеш мене спати. А ще дев’ятої години немає.
Знайомий біль і жаль до себе вколюють мене.
– Так, правда, іди, хлопче, спати, йди…
А отже, є якась підла насолода в цьому болю!
Соня, здається, розуміє мене, бо насмішкувато усміхається й підходить до нас.
– Ти повинен бути вже в ліжку о дев’ятій годині. Поки вмиєшся, роздягнешся… Іди, скажи Фені, хай поможе тобі. Прощайся з Яковом Васильовичем та йди.
Андрійко помалу злазить з моїх колін і, коли вже стоїть долі, простягає мені руку. Я усміхаюсь, потискую її й випускаю. Андрійко цілує матір і виходить.
Соня сідає проти мене, становить лікті на стіл і, з’єднавши кінці пальців, говорить:
– Мені, Якове, треба побалакати з тобою.
Коли за дверима їдальні зникає маленька постать, я стаю самим собою. Присуваю попільничку, закладаю ногу на ногу й одкидаюсь на спинку стільця.
– Слухаю з охотою.
– Я прохала би серйозніше вислухати.
– Серйозніше від мене може бути хіба тільки ідейний вегетаріанець.
Соня деякий час мовчить, немов би занята своїми пальцями. Ніс у неї не Андрійків – правильний, суховатий, з рожевими, рухливими ніздрями. У Сосницького теж не Андрійків – м’ясистий, важкий; ніздрі, неначе цвяшком проткнуті. Мені здається, найвірніше дзеркало душі людини не очі, як гадають, а ніс.
