вже назріла. Я хочу сказати тобі одверто… Ти – людина глибоко ненормальна, негарна й жорстока. Ти хитрий і вмієш ховати себе, але тебе все ж таки видно. У тебе нема нічого не то що святого, а… а навіть дорогого, цінного в житті. Я не знаю, навіщо ти живеш. Побувши з тобою, почуваєш себе порожнім і зайвим. Стає нудно жити.
Немов із книжки вичитує, – видно, давно наготовила всі ці фрази й не раз повторювала їх про себе. Я уважно слухаю.
– …Ти з усього смієшся й удаєш з себе розчарованого, але робиш це для того, щоби замазати свою бездушність і моральну порожність, і через це ти і жорстокий і… багато іншого, ще гіршого. Я не хочу торкатись твого особистого життя. Це твоє діло, живи, як хочеш. Але, коли ти своєю особою входиш в наше життя, я маю право охоронити себе. До твоєї появи серед нас Дмитро був порядною людиною. Він не був тим, що вісім-дев’ять літ тому, але не був і тим, чим він є тепер. Це ти навчив його сміятись з того, чому він раніше поклонявся, ти розпустив його. Так-так, ти! Це я раз у раз повторятиму. Ти навчив його грати у карти, писать брехливі статті, любити гроші, пити і… мабуть, зраджувати мене. Я певна, що ти не раз тягав його з собою до продажніх жінок. І спеціально для того, щоб торжествувати, щоб тішитись і сміятися з нас, з нашого «семейного очага».
Мене, властиво, не дуже дивує цей потік обвинувачень і лайки. Він повинен був, зрештою, колись прорватися. Дивно тільки, що це, що здавалось, це без помітної причини сталось.
– Прости, Сонічко, що переб’ю. Бачиш, слухаючи тебе, можна подумати, що Дмитро якийсь хлопчик або людина без волі. Це раз. Друге, що він ніби справді так змінився. А третє, що я надзвичайно сильна натура. Нічого цього, серце, немає. Він не хлопчик, силу волі має таку, що дай боже всякому, а я ніякого впливу не маю на нього. Ти все це… Дозволь мені скінчити!.. Ти все це знаєш так само добре, як і я, але тобі треба до чогось причепитись, щоби вигнати мене. А втім, вибач мені, хіба не все одно яким способом ти це зробиш. Ти хочеш ще що-небудь мені сказати, чи мені вже треба йти?
Соня пильно дивиться мені в лице, немов би бажаючи примусити мене зніяковіти. Біля її очей виступила фарба, і здається, що очі горять.
– Для чого ти втисся до нас?
Голос погрозливий, тихий.
– Я не втискувався, Соню. Пам’ятаєш, ми зустрілись випадково і ти сама запрохала мене заходити.
– Ні, ти втисся! Ти напрохався. Ти знав, що я повинна була ненавидіти тебе всі ці вісім літ. І все ж таки, ти з твоєю звичайною нахабністю й безцеремонністю входиш в нашу родину і… руйнуєш її.
– Забобони, Соню. Сім’ю не можна зруйнувати збоку. Вона завжди розподається з середини.
– Ну, це твоя «теорія». А я кажу те, що бачила на власні очі.
Я позіхаю й підводжусь.
– Так. Вибач, ти в згоді з Дмитром все це кажеш мені?
– Так, у згоді. В цілковитій згоді!
Вона каже ці слова необдумано, я це чудесно розумію.
Але злегка вклоняюсь їй і кажу:
– Досить дотепно ви згодились: він мені винен дев’ятсот карбованців.
Соня помалу встає, випростує
