золотих волосинках, якими поросли ті кремезні руки. Два рядки білих зубів блищали на сонці, як дві низки добірних перлів, чорні очі лиснілись, як два агати. В червоній хустці, в червоній спідниці та білій сорочці, рясно вишиваній «козаками», Олександра здавалась велетом квіткою, створінням тропічної природи. Золоте сонце пестило її, мов любе дитя гарячого півдня.
Опівдні виїхав на лан оконом. Підпершись у бік рукою, на котрій висіла нагайка, він гукнув:
– Гей, баби! На полудне!
– Бий його сила Божа! – скрикнула Олександра і жартівливо, наче сердячись, кинула сапою об землю. – Ніколи людьми не назвуть: усе баби та баби! Ні, правда, два рази на день таки називають людьми: уранці та ввечері. Вийде хто зрання надвір та й каже: «О, вже люди палять на обід!» Увечері знов кажуть, що люди палять на вечерю. А цілий день усе баби та й баби! Стоять два чоловіки. А хто там стоїть? Люди. А буде бабів із десять – то все баби! От порядки!
Олександра, приспівуючи та пританцьовуючи, побігла до своєї торбини і сіла полуднувати з сапальницями. Пополуднувавши, деякі полягали спати, деякі посідали гурточками і гомоніли. Іван сів біля Олександри. Він задивився на її чорні очі, гаряче обличчя.
– Чи всі у вас у Мовчанах такі гарні, як ти? – поспитав він.
– Всі. А у ваших Кругах всі такі погані, як ти? – засміялась Олександра.
– Хіба я вже такий поганий?
– Ні, не дуже: подивишся ззаду – хорошого складу; подивишся в очі – ригатися хоче! – зареготалась Олександра.
Іван вирвав буряк і, пожбурнувши ним, влучив її просто в хустку, аж очіпок з’їхав трохи набік.
– О, сього вже й за мірку цибулі не подарую! – скрикнула Олександра і, вхопивши порожню торбинку, почала шмагати його по голові, аж порох хмарою звився над головою Івана.
Втихомирились.
– Скажи мені, Олександро, де ти живеш? – спитав Іван.
– А тобі навіщо? Третя хата від Кіндрата, де рябі ворота, а новий пес! – засміялась вона, блиснувши на Івана чорними очима та підсиненими білками.
– Та не пустуй-бо! Мені здається…
– Що тринадцята снується, а то проста валовина, – перехопила Олександра.
– Оце веретено: дир… та дир… Мені здається, що я бачив тебе в садку коло церкви, як їздив у ваше село загадувати на буряки… А як я прийду в ваш садок увечері, чи ти вийдеш?
– Авжеж, вийду, ще й шага винесу: нате, діду, помоліться за душі померші…
– Та годі ж бо! Бачиш, Олександро, твій чоловік, а моя жінка пішли десь за водою… Ти не маєш чоловіка, я – жінки. От ми й паристі!..
– Ну?
– Чом би нам й справді не бути в парі? В мене було б тобі добре, як у Бога за дверима…
– Чи ти, чоловіче, сон рябої кобили розказуєш, чи дороги питаєш?
– Я не сон розказую і не дороги питаю, а тебе вірно кохаю. Я сьогодні прийду в ваш садок. Виходь…
Сапальниці попрокидались і веселою юрбою
