тоді Гнат почув крик Настин. Він, як стій, з сокирою, побіг до хати. Сцена, що побачив він перед хатнім порогом, мов мороз, стяла кров в його жилах. Та се була лише одна хвилина. В другій Гнат, мов ранений ведмідь, кинувся до Олександри і схопив її за груди.
– Пусти! – не своїм голосом заревів він, струсивши Олександрою, як грушею.
– Ба не пущу! – й собі крикнула Олександра; очі її запалали вогнем, як у голодної вовчиці.
– Пусти, бо зарубаю! – крикнув Гнат і замахнувсь на неї сокирою.
– Зарубай, то підеш у Сибір із своєю полюбовницею, – захрипіла Олександра, сіпнувши Настю за коси.
Настя йойкнула.
Гнат не стямився від того стогону; він підійняв сокиру над Олександриною головою.
– Ой! – дико скрикнула Олександра і зняла руки, щоб закрити голову… та не встигла. Блискуча сокира, мов блискавка, впала їй на голову і глибоко розколола череп. Олександра хрьопнулась на землю. З глибокої рани линула кров та закрасила білий сніг.
Настя підвелась і, бліда, простоволоса, тремтячи як у пропасниці, дивилась на труп Олександри.
Гнат важко дихав, наче ухекавшись від довгої біганини. На білому, як папір, обличчі застигли гнів та невимовний біль. Широко розкриті очі нестямно дивились на червоні плями на снігу.
На крик збіглись люди. Звідусюди було лише чути: «Ох, Господи! чоловік жінку зарубав!.. Ох, лихо, та ж то Олександра!.. Ой Боже мій, Боже мій! Та біжіть хто до старости!..»
Деякі жінки плакали. Ніхто не смів наблизитись до хати; юрма народу товпилась коло воріт, гомоніла та шуміла, як ливний дощ улітку.
А Гнат усе стояв на одному місці та уважно витирав полою свити закривавлену сокиру. Він ще не тямив, що се сталося.
В голові у Насті уперто ворушилась одна думка: в хаті відчинені двері, треба їх зачинити, бо найде холоду та настудиться хата. Думка ся кружляла в Настиній голові, однак Настя стояла на одному місці, мов зачарована, і не чула навіть холоду, не помічала, що була в одній сорочці, простоволоса.
– Староста йде, – загомоніли в юрмі, – староста…
Староста, високий, саме в силі чоловік, подався на двір.
За ним йшли десятники та соцький. За десятниками потовпились на подвір’я й люди.
Староста оглянув Олександру – вона була мертва.
– Ей, візьміть його, зв’яжіть, – показав староста десятникам на Гната, – треба доставити його у волость…
– Не треба в’язати, він і сам піде, – обізвались в юрмі.
– В’яжіть! – крикнув староста. – Тепер і батькові рідному не вір!..
Десятники обступили Гната. Вони відібрали від нього сокиру, зв’язали ззаду руки поворозкою. Гнат не пручався; він стояв, як покірна дитина або, краще, як пень, з котрим можна все зробити.
Десятники вже мали рушати з Гнатом, коли враз почулося страшне, розриваюче душу: «Ой!.. О-ой, що ж се сталося? Господи, що ж се сталося?» То Настя опам’яталась і кинулась до Гната, страшна, простоволоса, з заломаними руками.
