намагаючись і собі вставити слово.
– Через совєтів прочкурнули, а фіни пов’язали.
– Питають: що це ви, хлопці, тут робите? – вів далі Петя, не зраджуючи сатиричній манері. – А ми, як ті ягнятка: «Грибочки збираємо». Ну, вперше нас депортували назад до Естонії тижнів через два, – хлопець замислився й подивився на друга.
– А за півроку ми знову пішли. Аби цього разу нас не взяли, були обережніші. У Гельсінкі здалися поліції. Кажемо: «Ой, врятуйте! Нас у гарячі точки направляють, а ми не хочемо помирати за чужу державу», – сміються, хапаючись за животи.
– Нас везуть у табір. Ми там сидимо недовго. Тоді взнаємо, що нас ось-ось можуть назад турнути, бо з такими легендами тут тисячі сидять. Ну, Рандо десь довідався, що можна в Стокгольм завіятися. Ми й попхалися.
– Нас протримали півроку й два місяці тому вислали додому. Бо не було ніякої візи. То була друга депортація.
– Цього разу ми вже з візою приїхали.
– Але шведську візу фіг купиш, ми й придбали фінську. А самі знову до Швеції, де вірогідність залишитися вища.
– Та й країна не така рогульна, – виголосив Рандо.
– Рогульна? – перепитав Микола, який долучився до прослуховування естонської саги.
– Ну, фіни – лосі, – констатував Рандо.
– Лосі?
– Та яка різниця, – швидко промовила Люся й повернулася до перерваної розповіді. – Далі!
– Що далі? Тепер ми тут.
– Чому?
– Тому що віза у нас лише фінська, а ми у Швеції, – наголошуючи на кожному слові, розтлумачив Петя. – Думаю, у вас схожа історія.
– Так, – підтвердив Коля.
– Вони все правильно роблять, – розмірковував Піотрас. – Не мають права розглядати наші справи. Але ви не хвилюйтеся. На батьківщину ще не поїдете, – підморгнув.
– Будемо в Суомі, – хлопці плеснули один одного в долоню.
Людочка всміхнулася до чоловіка, але не побачила на його обличчі радості.
– Ти чого? Усе ж добре. Таки краще, ніж на тій баржі. На цій оптимістичній ноті двері до кімнати різко розчахнулися.
– Піотрас Популос! – по складах зачитав із папірця поліцейський, який зазирнув до кімнати.
Петя артистично послав повітряний поцілунок і вийшов. За кілька хвилин викликали Рандо. Микола почав нервово щось шукати в чималій спортивній торбі, крекчучи й стиха матюкаючись. Тоді випростався, простягнув Людочці половинку леза «Нива» зі словами:
– Якщо спочатку викличуть тебе, то ріж вени відразу. А якщо мене, то коли всі вийдуть.
Людочка мала намір послати чоловіка у місця, куди пристойні люди не ходять, але офіцер поліції став їй на заваді, оголосивши:
– Бабенко… – Жужа обережно тримала в долоні гостре лезо. – Микола.
Жінка залишилася сама. Час для неї потягся киселем, язик набубнявів, кінцівки стали ватяними, у голові не було жодної
