мовчазних людей – Люда і Коля. Вони не розуміють, чому опинилися саме тут, що з ними робитимуть, які несподіванки чатують на них.
– Вони зачинили двері на ключ, – за двадцять хвилин цілковитої мовчанки Люся наважується порушити тишу.
– Не переймайся дурницями, – удавано спокійно відповідає їй чоловік.
– А якщо мені припече до туалету?
– То покличемо когось, – питання спантеличило Миколу, але він не піддавався на провокації дружини. – Усе! Розумієш, це все, – радісно зашепотів. – Тепер нам дадуть дозвіл, чує моє серце. Чи перекинуть до табору, більш придатного для життя. Ахмед мені розповідав…
Коля завчено переказував дружині історію Ахмеда-афганця, який їздив до товариша на північ Швеції в один із сімейних таборів. І які там дивовижні умови, і як там усі радіють життю, і таке інше. Людочка усвідомлювала, що ця розповідь – біженський міф, уквітчаний пахучими гіперболами, ліричними метафорами й нездійсненими фантазіями більшості втікачів. Розповісти притчу до кінця Миколі завадило втручання ззовні. Зі скрипом (чоловік і жінка від несподіванки виструнчилися) відчинилися двері, й до кімнати впхалися двоє абсолютно безтурботних, веселих юнаків, які не мали з собою жодного багажу. Один – типовий скандинав. Біляве волосся, блакитні очі, високий на зріст. Інший – повна його протилежність: маленький, в’юнкий, чорнявий, із очима-вуглинками. На вигляд їм було не більше двадцяти років. Люся відзначила, що мимохіть усміхається, розглядаючи цих двох. Микола, насупившись, дивився на сусідів із підозрою, бо вони заважали зосередитися на власних думках, галасували й борсалися, щипали один одного, цибали по кімнаті, відчайдушно сміялися. Нарешті Коля не витримав та, перекрикуючи гиготіння, звернувся до дружини:
– Якого рожна ми тут так довго чекаємо? – демонстративно постукав черевиком об підлогу, показуючи, що нервує.
– Депортації! – випалив російською блондин, у вимові якого відчувався сильний прибалтійський акцент.
Микола остовпів від новини, потім хутко рвонув до дверей, шарпонув – вони не піддалися.
– Так зачинили-бо навмисно, щоб не втекли, – повідомив інший хлопець, не припиняючи веселитися.
Микола підбіг до вікна.
– Зависоко, – по-філософськи серйозно сказав чорнявий. – Ти не хвилюйся так. Далеко не депортують.
– Лише до Суомі, – додав схожий на скандинава.
– Ми вже втретє летітимемо, – подивився на друга маленький.
– Летітимете? – запитала Людочка.
– Так! І, наскільки я розумію, не лише ми, а й ви. – У кімнаті стало дуже тихо. – За годину, – додав, поглянувши на годинник.
– Вони не мають права! – засичав сполотнілий Микола, у якого тремтіли руки. Після кількох секунд внутрішньої боротьби його бліде обличчя почало вкриватися червоними плямами. – Людко! – звернувся до неї пошепки. – Ану, симулюй пологи… Падай на підлогу, – наказав, не підвищуючи голосу,
