може, й російський. А може, й не називався. Вона щось переплутала. Ні, фільм таки був, була у кімнаті, в їхній квартирі, й бабуся. Олеся несла її пальто й повісила на вішак біля вхідних дверей. У неї чомусь задрижали руки. Од хвилювання чи од радості, що приїхала бабуся?
Бабуся сказала, коли Олеся вернулася до кімнати:
– Напевне, слід спочатку познайомитися. – І вже тільки до Олесі: – Як звати твою маму, ми обоє знаємо. Як звати тебе, я дізналася недавно. Мене звати Даздраперма Романівна Снігурець.
– Даздра… Це справді ім’я?
Олеся не знала, що робити – вірити чи сміятися. Ранок сюрпризів.
– Ім’я, ім’я, – сказала мама Віта.
– Але чиє? Ви…
Вона хотіла спитати – ви українка? Чи іноземка?
– Бачиш, доню, твоя бабуся з того часу, коли дітям давали чудернацькі імена, – пояснила мама. – Хлопчиків називали Кімами або Віленами, що скорочено означало – Комуністичний інтернаціонал молоді чи Володимир Ілліч Ленін.
– Були ще Маркси й Енгельси, – озвалася бабуся. – А дівчат називали Тракторинами, Електринами та Інтернами. Ще Сталінами. А мене назвали Даздраперма, що скорочено означає російською – «Да здравствуєт пєрвоє мая».
«Дурня якась», – ледве не вимовила Олеся.
– Такий був час, – приречено зітхнула бабуся, а може, то Олесі так здалося.
– Я десь читала, що перед війною тільки в Києві було кілька сотень Даздраперм, – додала мама. – Але всі вони потім, після війни, поміняли свої імена. Тільки твоя бабуся одна лишилася Даздрапермою.
– Імена даються раз у житті, – бабуся вимовила це суворо, ледь розтискаючи губи. – Мені судилося бути Даздрапермою, я нею і помру. Імена не вибирають, як і місце народження.
– Авжеж. – Мама Віта ледь усміхнулася.
– Чого ж я… я не знала про бабусю? Ви якісь… – Олеся зловила ротом повітря.
– У нас про таких казали: обоє – рябоє… – відповіла бабуся.
Тут Олеся подумала, що мама схожа на її неочікувану бабусю. Ні, швидше схожа вона, Олеся, внучка. Ніс, лоб, очі… Теж сірі й виразні.
– Відчуваю, що варто спочатку дещо пояснити, – сказала мама.
Олеся потім, лишившись на самоті, не раз і не два заплющувала очі й затуляла вуха, аби прогнати видиво, яке поставало під впливом почутого, аби зникли неймовірні звуки, які складалися в речення, а речення – в історію, якої досі не знала. Бо… Бо навіщо їй знати те все? А проте, вона вже знала, хоч розповідь поставала по-новому, і з тим самим змістом, ще і ще.
Олеся кликала тоді на допомогу інші звуки – знайомих пісень, голосів співаків, котрі співали. Проте вони швидко зникали. Не витримували, як не могла витримати й сама Олеся.
Мама перервала її напівмарення:
– Я маю тобі пояснити, чому приїхала бабуся.
– Чому ти нарешті дала про себе знати, – суворо, надто суворо, аж в Олесі мурашки побігли по тілу, сказала бабуся з чудернацьким ім’ям. – Якби не ця біда…
– Біда?
