тепер кажете!
– Тепер… А тоді…
Мама… У мами вперше був чужий погляд. Наче не її. Незнайомої жінки, яку щойно Олеся побачила.
І геть зволожені очі. Й дивна затятість у них. Не каяття, а саме затятість. Теж чужа.
Олеся подумала: «Нащо це звалилося на мою голову? Мою бідну голову…»
Ледь не сказала: та йдіть ви обоє зі своїми таємницями, впертістю, затятістю, з геть усім… Тільки…
Тато знайшовся? Вона ледь не зойкнула. Авжеж, читала, що бували й по п’ять, і по десять літ в полоні тих, душманів… Але чому тоді мама першою написала чи подзвонила бабусі? Ні, вона має дізнатися… Таємниця десь глибше, далі…
– Розповідайте, чуєте, розповідайте, – наказала Олеся. – Що між вами сталося?
Вона тоді дізналася.
Мама закінчила школу й поступила в медінститут. А до того, ще школяркою, повертаючись одного разу з навчання, зустріла на пустирі за їхньою багатоповерхівкою його. Хлопця з сусіднього будинку, старшого на десять років. Той хлопець, Едик, мав недобру славу.
Мама Віта:
– Я його любила. Кохала. Ти хоч тепер здатна це зрозуміти?
Бабуся Даздраперма:
– Ти писала йому, відколи він сів за пограбування квартири шановного київського професора. З тринадцяти років писала. З тринадцяти.
Мама Віта:
– Майже з чотирнадцяти. Джульєтті теж було стільки. А може, й менше.
Бабуся Даздраперма:
– Але Ромео не був бандитом. Не грабував. Коли він повернувся, тобі вже було вісімнадцять.
Мама:
– Ти й досі не віриш у любов. Не ту, абстрактну. А до конкретної людини. У кохання.
Бабуся Даздраперма:
– Вірю. Але коли через чотири місяці він пішов знову на грабунок, на розбійний напад, покалічив людину, а потім вдруге сів…
Олеся дізналася: мама, її мама, вирушила за Едиком, тобто поїхала в те волинське селище, де знаходилася колонія, в яку відправили Едика, коли він здійснив новий злочин, кинула медінститут і влаштувалася прибиральницею, а вже потім санітаркою в тамтешньому «дурдомі», далі у медчастині при колонії. Потім закінчила медучилище й стала медсестрою. А що Едик, як кримінальний авторитет, мав привілеї, то регулярно зустрічався з мамою Вітою. Майбутньою мамою Вітою. Ця любов тривала десять років, доки Едик сидів.
Бабуся Даздраперма:
– І чим закінчилося? Наскільки мені відомо, після звільнення він навіть не зайшов попрощатися з тобою.
Мама Віта:
– Ти була добре поінформована.
Бабуся:
– Він сам розповідав про це сину нашої сусідки, коли вернувся до Києва.
– Отже, ти знала, де я знаходилася всі ці роки, – констатувала мама Віта.
– Так, – сказала бабуся. – Я знала, що ти живеш при тій колонії. Ти вмерла для мене.
– Мамо! – зойк мами Віти. – Давай не будемо. Поговоримо про те, заради чого ти приїхала.
– Зачекайте, –
