Вона аж притупнула ніжкою.
– Це зробиш колись ти. Я зараз не можу.
«Чому це згадалося?» – подумала Віта й опустила руки.
За ними опустилися й плечі.
Небо не падало, а вона стояла посеред чужого села – обманщиця, втікачка, чужа сама собі. Самій собі. Чужа такій, як стала тепер. Ще до цієї дурної поїздки. Треба йти, нічого не вигадувати, не боятися, а просто, просто, просто спитати, як потрапити до Людчиної бабусі Павлини.
Як не дивно, далі зовсім не боялася. Охороняло небо, зорі… ще щось потаємне…
Мама? Ні, не мама…
Вогник притягав її з кожним кроком владніше й нестримніше. Він був тепер сильнішим за зірки над нею. Віта йшла, наче прив’язана, до блимання цієї малесенької жарини. Жариночки.
Їх було двоє, двоє сільських молодиків, котрі на колодах біля чиїхось воріт (може, одного з них) розпивали пляшку. Як виявилося, по черзі, прямо з горла. Віта чемно привіталася і спитала, як пройти до оселі бабусі Павлини.
– Оселі? А ми – невеселі… Ти ди, яка грамотна, – сказав один з них. – Вроді не з наших… Городська, чи що?
– Я з Києва, – сказала Віта.
– Ти ба, столична штучка… Тож якої Павлини?
– Мабуть, Козюникової, – сказав другий чоловік чи хлопець.
– Та вроді не похожа… Знаю я Козюникову внучку… До баби регулярно приїжджає… Тая вроді кругліша…
Чоловік підніс цигарку до Вітиного обличчя. Віта відхилилася і закашлялася.
– Внучка баби Павлини? – спитав перший.
– Подруга внучки.
– Овва… А чого ж сама йдеш? З клубу, чи що?
– З клубу. Люда там лишилася, а я пішла. Тільки дорогу забула, – призналася Віта.
– Ну, хош, щоб показали?.. Можемо… Ти з нами випий… Городські ж дівахи п’ють… Чи погидуєш?
– Я не п’ю, – сказала Віта. – Чесне слово, зовсім не п’ю. Я ще вчуся, – додала навіщось.
– Хіба студентки не п’ють?
– Я в школі вчуся.
– У школі вчишся? І на танцюльки ходиш? То своя дівка, га, рижий?
– Ну точно… Вже, певно, й не целка…
– Точняк. Своя дівка… На, пийни…
Віта взяла таки простягнуту пляшку. Пересилюючи себе, ковтнула. То була самогонка – смердюча, але міцна. Обпекло горло. Закашлялася ще більше, ніж від цигаркового диму. Стало душно – в голові, в грудях. Поплив світ під ногами. Плила ніч і вона серед ночі.
– Таки городська і делікатна… Но, може, підеш з нами, дєвочка-припєвочка?
«Десь я чула цей вислів», – подумала Віта (від Едика, кричали зеки?) й спитала:
– Куди?
– До любові! Не хоч? А силою?
Один з них, причіпливіший, встиг схопити за руку.
– Не треба, – сказала Віта.
– А то що буде? Нічка не видасть.
– У мене хлопець в тюрмі, – аж дзвінким голосом відчеканила Віта. – Він авторитет.
– То
