встала з ліжка і підійшла до тих дверей. Навшпиньки. Зараз вона крикне й кинеться до тата. І він підні… Ні, приго… Вона завмерла, бо надто незвичним було те, що почула. Голоси (упівголоса) наче перепліталися між собою.
Мамин:
– Ти точно знаєш? Може, це помилка? Жахлива помилка?
– Сашко Терентьєв сказав. По старій дружбі. Та я це відчув на вчорашній колегії. Щось змінилося. Павло Аркадійович… Він ніколи так не дивився на мене. Ну, а Сашко… Наче хотів дати мені шанс… Щоб я, як Любченко…[3]
– Що ти таке кажеш, Романе!
– Рито, виходу нема. Приїдуть цієї ж ночі, я відчуваю.
– Але ти… ти ж не винен?
– Ти наче сумніваєшся в мені… Вороги добралися й до мене. Вони скрізь. Вони хочуть знищити наше народне господарство. Тому й б’ють по таких, як я. Я не здивуюся, коли там, в енкаведе, скажуть, що я також підсипав товчене скло в цукор чи сипав щурину отруту в тістечка для дітей.
– Вони розберуться… Не може бути, щоб не розібралися.
– Ні, лишається один вихід… У мене є револьвер…
– Ти…
– Якщо ти згодна… Усе одно візьмуть і тебе…
– А Даза?
– Я чув, що коли нема вироку, то таких дітей відправляють у звичайні дитбудинки…
– Як це – звичайні?
– Ну, не для дітей ворогів народу. Це шанс для неї.
«Тато… Тато… Тато – во…»
Голова у Дази зробилася великою, нестерпно великою. Водночас хтось наче стиснув її. Великими залізними долонями. Вона заточилася і впала на підлогу.
Коли відкрила очі, біля її ліжка сиділа мама зі склянкою в руках.
– Як ти нас налякала, Дазочко. Тато пішов дзвонити у «швидку». Чомусь не працює телефон.
Даза дивилася на маму й не могла її впізнати. Хто така її мама? Звідки? Вона… чужа?
– Тобі ліпше, Дазочко? Що тобі болить? Голова? Серце? Зараз тато…
– Тато?
Даза вигукнула і звелася на лікті. Вона затремтіла.
– Мені нічого не болить, – сказала якомога твердіше і подивилася мамі в очі:
– Тато – ворог народу?
– Що ти таке кажеш, Дазочко?
– Я…
«Я чула», – хотіла сказати Даза, але не встигла. Бо скрипнули, потім стукнули двері. Й почувся чужий голос:
– До стіни. Руки на стіну. На стіну. Бач, втекти хотів, сволота!
І голос її батька:
– Дочці справді стало погано. Я хотів подзвонити.
– Руки! – владний голос. – Не рухатися. Зараз перевіримо.
Шум, важкі кроки, й до кімнати заходять двоє незнайомих чоловіків. Із зброєю в руках.
12
Наступного дня Віталія дізналася про таємницю Софії. Ця жінка не приховувала, що в сім’ї все визначала вона. У цілій родині, до якої вона зараховувала десятеро своїх дітей і майже три десятки онуків, трьох своїх сестер і двох братів з їхніми дітьми.
Голова уряду УРСР Панас Любченко у 1937 році, передчуваючи арешт, покінчив життя самогубством, застреливши перед тим дружину.
