сміявся тато.
– Не підкидунчик, а пустунчик, – вставляла слово мама.
Якось тато з Дазою на піднятих високо руках і притуленою до нього мамою Ритою сказав, що їм не вистачає такої фотографії, що мусять зробити.
Але роботи більшало, часу меншало, обличчя в тата осувалося і сіріло, не завше й був тепер веселим, коли вертався додому. Як почав сам, бо пізно, вечеряти. Даза чула крізь двері, який став тривожний час, вороги-шкідники лізуть з усіх щілин.
– Хто б міг подумати, що Віктор така сволота, – якось почула Даза. – Сипати бите скло в цукор! Сволота! Стріляти таких мало. Запхнути б йому те скло в горлянку.
Сердито брязнула об тарілку кинута виделка. Тихо зойкнула мама.
– Дай-но графинчик, – почула Даза. – Може, полегшає.
Віктор? Який Віктор? Дядько Вітя, котрий приїздив з обласного міста над Дніпром і смішно робив доньці друга пальцями «козу», а потім урочисто вручав великого, величезного цукерка, зробленого спеціально для Дазочки-приказочки.
– При… при… при… Ось зараз ще щось згадаю…
– Я не приказочка, – більше вдавано супилася Дазочка.
– Тоді прислівочка, – сміявся дядько Віктор. – Із словом, солодшим за цукерку.
– І не прислівочка.
– Тоді сливочка – гарна дівочка, вишня-абрикосочка, на траві – маленька росочка.
– Ну вас…
– Тоді ким тебе назвати, Кізочкою?
– Ні. Ос…
– Осою. Кусючою осою?
– Осликом. От!
Дазі вже зовсім не хочеться сердитися. Гніватися. Супитися.
Дядько Віктор був богатирем зі казки, як і тато. Червоним богатирем, сильнішим за всіх Котигорошків і, тим більше, Гориничів.
Дядько Віктор – ворог, який сипав скло у цукор? Даза уявила це, уявила, як мама сипле такий страшний цукор їй у чай, скрикнула, затулила личко руками й заплакала. На долоньки рясно потекли сльози.
– Дазочко, що з тобою?
То мама відчиняє двері до її кімнати.
Даза теперішня чує, як тихо відчиняються вхідні двері, які вона не зачинила на замок, бо боялася, що засне й не почує дзвінка. Або стукоту в двері, якщо відключать електрику. Її страхи, що з віком стали рости. Хоч зараз нізащо б не заснула. Але боялася.
Прийшла Олеся.
– Привіт, бабульок, – каже вона незвично весело.
Такою внучку Даздраперма ще не бачила.
– Де ти була? Ти знаєш, котра година?
– Здається, півдванадцятої твого хвилювання.
У Олесі голос аж надто безжурний. І раптом, глянувши на внучку, бабуся розуміє, чому. І вся холоне.
– Ти… Ти пила?
– Трішки. Вина. Ми виграли. Ну й відзначили.
– Лесю…
