на паровозі поїдемо.
Тут він спохопився:
– Ти що, Зін, не привезла? А то сухе їдло дерти горло начинає.
– Чого ж нє…
Зіна полізла під спідницю і дістала (знов спалахнули Вітині щоки) невеличкий бурдюк.
– Тут літра, – сказала. – Більше боялася.
Едик узяв бурдюк, витягнув ледве помітного корка, відпив.
– Клас. Мій любимий первачок на корені. Покайфуємо з корешами.
І до сестри:
– Та лахудра, Наташка, не знайшла? Чи відкупилася?
– Та, певне, відчула, як обмацувала. – Зіна бридливо скривилася. – Зразу натякнула. Я їй і дала четвертак.
– Сука, – різонув Едик. – У нас неї каптьорочною бл… називають. Мало не щоночі в бараку ночує, шваль. Навіть, як не чергує, й то приходить. Могла й десяткою обійтися.
– Ну так і сорочку ж защитала. Я сама призналася, щоб утішити.
У сусідній кімнаті, де, очевидно, теж проходило побачення й звідки чулися голоси, раптом вони переросли в крик – чоловічий, затим жіночий, удари. Явно кликали на допомогу. У коридорі загупали кроки, знову крик – виразніший – мабуть, відчинено двері.
– Сопляк, уб’ю, на…
І ще брудніша лайка. Голос:
– Иди, иди, счас свое получишь.
Потім глухий удар, зойк, жіночий крик навздогін.
– Наташка, мабуть, лупонула, – сказав Едик. – Да-ак, придурків тут хватає. До Костолома жінка вроді приїхала… Зірвався… Да ну його… Давайте про своє балакати. Кажи, мала.
– А що казати?
– Просто кажи. Щоб я чув твій голос. Щоб на рік вистачило.
Віта взялася розказувати, як змінюється їхній мікрорайон. Чим далі вони розмовляли, чим більше вдивлялася Віта в Едика, тим більше дивувалася. Вона боялася побачити зломленого і змарнілого, а він виглядав змужнілим, взагалі мовби новим, певним у собі, з гумором, таким, що начеб нічого не втратив, а навпаки – набув. Набув що? Чого? Упевненості, самовпевненості? Нахабності? Нахабності, що просвічується у всій поставі, а вона…
Віта відчувала, як її бентежить і тривожить цей чоловік, як росте її захват, захоплення ним. Навіщо? Чому? Чи розкаюється він?
І раптом подумала: «А то його справа, не моя. Не моя». Вона щось ніби скинула з пліч. З душі. Тривога стала начеб летючою, пташкою, що кудись полетіла й не вернеться. То вона знає напевне. Чи так хоче? Віта злякалася й намагалася прогнати цей новий страх.
«Страше, лети від хати», – почула чи згадала десь прочитане.
Наче полегшало і стало тепло, як ставало колись, коли пригорталася до мами Дази.
Час відраховував хвилини побачення справді безжалісно. І настав момент, коли Едик попросив:
– Залиш нас на п’яток мінут, сестричко. Тре з малою парою слів перекинутися.
Зіна поцілувала брата, сказала, що передасть усім від нього вітання, й вийшла.
Віта мимоволі зіщулилася. Що він робитиме? Робитиме з нею… Невже…
