собі. Віталія була винна. Винна до того дзвінка. А тепер? Безумовно, винна вона – мати й бабуся. Чого не вистачило – мудрості, доброти, покаяння, розуміння втрати?
«Тобі буде легко з нею», – почула голос дочки.
Ні, не так. Слова, сказані там, у замку, чи біля замку, були іншими: «Тобі буде з нею нелегко, але добре». Нелегко, але добре – як це? І далі: «Вона – це ми з тобою, зібрані в одній людині, котра не визнає обох наших характерів».
Віта казала тоді ще щось. Здається, про те, що Олеся не вміє користуватися своїм характером… Чи своїм життям… І що її треба навчити…
Даздраперма пішла на кухню й сіла на стілець. Хотіла налити води, щоб випити, з-під крана чи з чайника, але передумала. Спрага не найголовніше. А що головне? Вона не знає, як далі поводитися з онукою. Не знає, от яка біда. Вина перед нею і дочкою душить її. Вина є, от яка ще більша біда. Хоча не вона ж, а Віталія втікала з дому. Вона вже раз вертала дочку. Вертала! Яка ж ціна життя, якщо добрі, правильні, значимі слова не мають доступу до душі, якій адресуються…
Даздраперма сиділа довго, дуже довго. Гула голова, з якої вона проганяла думки. Треба було лягати спати. Спала вона на кухні, на розкладачці, Олеся й мама Віта спали в одній кімнаті (іншої не було), але вона так не могла – дівчинці пішов п’ятнадцятий, навіщо їй спати в одній кімнаті зі старою бабою?
«Йди геть, стара бабо», – почула вона слова онучки.
Ні, не так. «Йди собі, стара бабо!» – їй дозволяли йти. Куди завгодно.
«Справді, треба пройтися, – подумала. – Пройтися й подумати. Я колись казала, що думати треба на ходу. Десь це читала. А може, й сама вигадала».
Вона піднялася, вийшла до вітальні. Світло в кімнаті горіло. Тихенько відчинила двері. Олеся спала на дивані – як прийшла, нероздягнена.
На правому боці, ноги підібгані. Обличчя… То було сонне лице дуже ображеної дитини. Не підлітка, а маленької дитини. Якій не дали улюбленої іграшки, нагримали за щось чи надто рано змусили йти до ліжка.
«Люба моя», – подумала Даза, дивлячись на це зворушливо-ображене личко.
Даза пошукала очима, зняла з дивана накидку і вкрила внучку. Тоді вимкнула світло й так само тихенько, як зайшла, вийшла. Треба таки пройтися. Їй раптом стало душно. Ну, хвилин двадцять пройдеться, біля самого будинку.
Вона тихо дістала з вішака пальто, накинула. Зачинила двері тільки на один замок.
Прохолодне весняне повітря принесло думку. Про те, що все треба віддати на течію часу. Що опиратися йому немає змоги. Що десь в часі майбутньому народжується нова дійсність. Для неї, Віти, Олесі. Не знати яка – гірша, краща, але нова. Їй також опиратися дарма.
Добре було б, аби та дійсність подарувала диво. Щодо дочки. Такої мужньої дочки. Вона, Даза, так би не змогла.
Пройшла мимо будинку, почула дівочий сміх, що долинав з дитячого майданчика. За ним хлопчачий тенор, який прикидався басом. Там тривало своє життя – весняне й безжурне. Таке, яким і мало бути.
Уже на вулиці, коли пройшла трохи й хотіла вертатися назад, почула,
