Зіна. Подумала, затривожилася: як і де скидати буде, роздягатися. Невже в бараку, чи як там називають, де вони живуть? Ні-ні… Але… Ні… Та чого везла?
Йшла й тремтіла. Їхали, а вона тремтіла. І від того, що несла на собі потаємну сорочку, яка призначалася Едикові, дорослому дядькові, котрий був для неї ніким. І від передчуття самої зустрічі. Ряди зеків у чорних і смугастих робах (бачила такі в кіно, правда, не нашому) десь там вже вишикувалися й очікують, що вони (вона!) пройдуть через той страшний стрій. Чула насмішкуваті, образливі вигуки. Регіт, що розрізував її навпіл.
Усе, однак, виявилося набагато прозаїчнішим і спокійнішим. При вході до колонії, який називався контрольно-пропускним пунктом, їх перепинив спершу солдат, а потім чоловік з двома зірочками на кожному з погонів. Завів у бокову кімнату. Попросив назватися, хто вони й до кого приїхали. Перевірив Зінин і Вітин паспорти (Зіна попросила Віту захопити її паспорт, який два місяці тому отримала, з собою). Спитав:
– Ви сестра, а ви…
Кивок у бік Віти. «Я ніхто, – думає Віта. – Я просто…»
– Вона двоюрідна сестра, – поспішно сказала Зіна.
– Вот как… К двоюродному брату… Ладно…
Лейтенант звелів відкрити Вітин наплічник й чемоданчик, який привезла Зіна. Оглянув, а тоді наказав солдатові:
– Проведи в комнату свиданий.
Пройшли подвір’ям, а тоді доріжкою з колючим дротом по боках до продовгуватого будиночка. Там, проходячи коридорчиком, солдат відчинив одні з дверей.
– Натах, твои клиенты. На свиданку.
Коли завів у невеличку кімнату, де стояли стіл і дві грубі лавки, вийшов, а на зміну йому зайшла невисокого росту міцна невродлива жінка. Хоча, глянувши на неї, Віта подумала, що вона швидше потворно-вродлива. Дивно… Жінка у формі з личками на погонах звеліла підняти руки. Вона провела короткими грубими пальцями по тілу спершу Зіни, а потім Віти, яка знову задрижала, тепер мов осиковий лист.
– Не боись, девочка-припевочка, – сказала сержант Наталія. – Тетя добрая, как драная кошка, – і тоді чомусь до Зіни: – Чувствую что-то под одеждой… У вас обоих, наверное. Ну? Как? Признавайтесь сразу. Или будем искать?
– У мене нічого, – сказала Зіна. – А в неї… є…
– Сколько предметов?
– Один. Сорочка… Рубашка..
Зіна полізла до кишені, дістала папірця – двадцять п’ять рублів, помітила Віта.
– Точно один предмет?
– Присяй-бо…
Зіна перехрестилася, а сержант Наталія посміхнулася.
– Хохлушки, что ли?
– З Києва ми, – запобігливо, хоч і похмуро відказала Зіна.
– Понятненько… Как там у вас? Небось тепло и сытно?
– Та щоб… Не дуже…
– Лады… Таксу знаете, видать, не впервой.
І вже у дверях упівоберта голови повідомила, що засудженому Грищенку за неналежне дотримання правил розпорядку колонії дозволено
